Зійшло сонце. Воно і справді купалося у воді. Це було свято. Воно осяяло душу. Хотілося, щоб всім на землі було святочно і радісно.
Дуже не хотілося Оксані розлучатися з Ярком. Але мусила. Вона падала з ніг від утоми, була вся скупана, з її кіс скрапувала вода.
– Це купальська вода. Вона не шкодить. Та іди, люба моя. Відігрійся, заспокой маму, а по обіді приходь. Зустрінемося біля того дуба, що у нього колись блискавка влучила. Тільки не барися. Бо сьогодні ми з тобою маємо розійтися.
– Розійтися? А ти ж казав… Навіки!
– Ну, це потім… А зараз іди вже.
І радісно і сумно водночас було Оксані. Радісно, бо не минало свято в її душі, а сумно через ті слова Ярка що їм сьогодні треба розлучитись.
– На час чи на зовсім? Не сказав. А казав же, що Іван Купало їх з’єднав навіки.
Чогось Оксана не розуміла. Нічого, вона у нього про все розпитає. Мусить же він сказати їй правду.
– А може він пожартував? Нерозумний жарт, та все ж… Аби то був жарт.
Вдома її зустріла занепокоєна мама.
– Оксано, нема в тебе жалю до матері.
– Мамо!
– Я ж всю ніч очей не склепила.
– Мамо! Матусю! Іван Купайло мені судженого подарував.
Мати посміхнулася, перейнялася доньчиним святом.
– Хто ж він, доню?
– Ярко. Гарний, як місяць, бистрий, як сокіл, дужий, як…
– Чий же він? З наших чи приїжджий?
– Ой, мамо, а я й не спитала. Я все дивилася на нього. Либонь, що не з наших. Я його раніше не бачила.
– Але, дівко, баламутна ти. Кажеш ти, що суджений твій, а сама про нього нічого не знаєш.
– А навіщо, мамо? Він любий мені. Хіба того не досить?
– Ой, дочко, дочко. Яка ти ще в мене молода та нерозумна. Аж страшно за тебе. Жити ж на світі не з чорними бровами.
– Але ж не з кіньми і волами, а з щирим усміхом та добрим словом.

Вони зустрілися, коли сонце вже повернуло з полудня. Були спокійні і умиротворені. Оксана боялася питати, що таке він казав про їхню розлуку.
«Може так собі сказав та й забув».
Але та розмова дівчину таки не обминула.
– Я вчора тобі казав, люба моя, що ми з тобою мусимо розлучитися.
– А я подумала, що це ти так нерозумно пожартував.
– Ні, зоре моя, не пожартував. На превеликий жаль.
– А ти ж казав – навіки.
– Хотілося б так. Та я невладний над собою. Не знаю, чи повіриш ти, чи ні, але я не просто собі хлопець, я – принц. Чого так дивишся на мене? Не віриш! Я так і знав. Мій батько, коли був ще королем, заборгував одному чарівникові. А потім не мав з чого той борг сплатити. Чарівник той наче б то добрим здавався. Він був великим любителем голубів. Голубів тих у нього була сила-силенна. Та не був він добрим. І голубів він не любив. Він обертав на голубів хлопців і дівчат. А особливо тих, котрі перед ним в чомусь завинили або йому заборгували. От і мене обернув на голуба.
– Як обернув? Ти ж…
– Раз на рік, в ніч на Іван Купала, він відпускає нас до людей. Боїться, щоб Іван Купайло його не покарав. Тільки на добу відпускає він нас. Так що я незабаром мушу вже з тобою попрощатися. Мені дуже сумно, та я нічого не можу змінити.
– Чому ж ти вчора нічого мені не сказав?
– Не хотів тебе засмучувати.
Оксана заплакала.
– Наче мій смуток сьогодні менший. Що ж тепер мені?
– А ти… Можеш іти мене шукати… А ще… Можеш спробувати зняти з мене ті чари.
– А як? Я ж не вмію.
Сльози бриніли в словах дівчини.
– В Карпатах живе бабуся Горяна. Вона знає, як це зробити. Зараз я обернуся голубом і кину тобі свою пір’їну. Коли надумаєш іти ту бабусю шукати, тоді візьми ту пір’їну і скажи:
Пір’їно, полинь,
Та мене не покинь, не пропади,
А мене проведи
Через ліси далекі,
Через гори високі,
Через кам’яний брід
До бабусі на обід.
– А тоді вже іди за тією пір’їною. І прийдеш до самотньої старої бабусі. Вона тобі дуже зрадіє. А ти розкажеш їй, що в тебе болить. Нести їй нічого не треба. Хіба паляницю з житньої муки. Це для бабусі найбільші ласощі. Все це буде нелегко і небезпечно. Ти цілком можеш жити собі, як жила досі, нікуди не мандрувати, нічим не клопотатися і не сумувати за тим голубом, що в ніч на Івана Купала став твоїм хлопцем.
– Все зроблю. Все, що можу і чого не можу. Через силу зроблю. Аби тільки зняти з тебе ті чари. Хіба не дійду і в дорозі пропаду.
Вони попрощалися. Хлопець обернувся на голуба, кинув дівчині свою пір’їну та й полетів. Поплакала Оксана та й стала думати-гадати, як їй ту стареньку бабусю шукати. А прийшовши додому, попросила матір:
– Спечіть мені, мамо, паляницю з житньої муки.
– Що це в тебе за такі забаганки? Є ж хліб, булочки всякі, печиво.
– Ні, мамо. Мені потрібна житня паляниця. Я її занесу бабусі одній. Це конче треба. Я, мамо, в дорогу зібралася.
– Що це ти, дочко, надумала? Куди це ти зібралася?
– В Карпати. До одної старенької бабусі. А вона понад усе любить житню паляницю. От я й хочу…
– Криєшся ти, доню. Щось лихе намислила.
– Я не могла щось лихе намислити. Хіба ж я не ваша дочка? Хіба не ви мене вчили, що тільки добро можна творити на землі? То спечіть же мені житню паляницю та й благословіть у дорогу.
Спекла мати паляницю з житньої муки. Паляниця вдалася пухка та пишна, а що вже пахла – то на півсела. Поклала Оксана ту паляницю в торбинку, а ще чистий одяг для себе, хлібину, вузлик солі, пляшку води та й рушила в дорогу. Пустила перед собою пір’їну, сказавши:
Пір’їно, полинь,
Та мене не покинь,
Не пропади,
А мене проведи
Через ліси далекі, через гори високі,
Через кам’яний брід
До бабусі на обід.
Пір’їна летить, а дівчина за нею поспішає, тримаючи її на оці, аби вона не загубилася. Йшла, бігла, падала, вставала і далі йшла. Коли зовсім знесиліла, зловила ту пір’їну та й сіла відпочити. З’їла шматочок хліба з сіллю, запила водою та й вже хотіла далі йти. Коли дивиться – аж дідусь старенький, немічний, аж труситься, дибуляє, ледве ноги переставляє.
– Чи не дасиш мені, дитино, чим підживитися? Зовсім я охляв, з сил вибився.
– Чому ж не дам? Ось у мене хліб, сіль, вода. Призволяйтеся, дідусю.
– А чи не дала б ти мені шматочок отієї паляниці, що так смачно пахне з твоєї торбини?
– Не можу, дідусю. Ту паляницю я несу одній старенькій бабусі.
– А чим же та бабуся така знаменита, що мені тієї паляниці не можна, навіть шматочка, а їй можна і цілу?
Очі у дідуся зло блиснули, і він вже не здавався таким старим і немічним.
– Просто я йду до тієї бабусі на обід і несу їй житню паляницю.
– Могла б і до мене на обід зайти.
– Ні, дідусю. Дякую. Іншим разом. А зараз я піду вже до тієї бабусі.
Дідусь зник, наче його й не було. А пір’їна аж тремтить в Оксаниній руці. Так і квапить, щоб іти вже.
Ось і брід, а ось і хатка. Маленька, чепурненька, тепер таких і не будують. Хата стояла біля високої гори. Здавалося та гора дихала холодом і похмуро дивилася на бабусину хатинку. А ось і бабуся. Вона сиділа біля хати на ослінчику, якесь зілля перебирала.
– Доброго дня, дитино моя. Я тебе ще не бачила, а вже чула дух твоєї житньої паляниці.
Оксана подала бабусі паляницю.
– Ось нате. Це для вас моя мати спекла.
– Хай Бог дає здоров’я і тобі, і твоїй матері.
Тай замахнулася прутиком на півня.
– А ти чого заглядаєш? Не для тебе печено, не тобі принесено. Зараз, дочко, будемо обідати. Та я таки мушу хоч шматочок тієї паляниці з’їсти.
За обідом точилася розмова. Спершу бабуся розповідала, яка вона стара та яка самотня.
– То чому ви, бабусю, до людей не йдете, а живете тут на безлюдді?
– Що безлюддя – то правда. Зате мені тут ніхто не заваджає з вітром спілкуватися, з птахами, зі звіром розмовляти. Сонце з неба мені посміхається, хмари зі мною у піжмурки бавляться, зорі мені небесні таємниці розказують. А кому треба, той мене і тут знаходить. Ти ж знайшла.
– Чи не страшно вам, бабусю, жити поряд з такою високою горою? Вона ж холодом дихає.
– Спершу було лячно, а потім звикла. Я звикла до гори, а гора до мене. Тепер ми з горою дружимо. Інколи сваримося, коли вона снігові лавини зсуває.
– Ти що, – кажу, – не розумієш, що моя хатка не витримає такої снігової навали? Чи тобі буде добре, коли я без житла залишуся?
Тоді гора добрішає і посилає мені весну. А взагалі ми з горою дружимо. Вона мене охороняє, думи мені навіює, щось підказує. Отак я живу. Мольфарю потрохи.
– То ви мольфарка?
– Так, я мольфарка. Чого ти злякалася? Аж зблідла на виду. Не треба боятися того слова. Мольфари різні бувають. Я нікому зла не причинила. А скільком допомогла – один Бог знає. Поговорили отак, а потім і Оксану стара розпитувала: куди вона прямує та як знала, що бабуся Горяна любить житню паляницю. Розказала тут дівчина бабусі про свою радість і про своє горе. Як свого судженого зустріла та як тепер хоче від чарів його звільнити.
– Знаю я того чаклуна, – сказала бабуся. – Ніби ж добрий чоловік: голубів любить. Але так тільки здається. Бо ж насправді всі його голуби – то дівчата і хлопці. Любить старий спостерігати, як сумно дивляться на нього ті його голуби. Туркочуть, рятунку просять, а нікому їх порятувати. А той жорстокий чоловік почуває себе володарем світу. А справжнім голубам, тим, що в природі, він і крихти не сипне. Отакий-то чоловік отой Злидень.
– А чому Злидень, бабусю?
– Це ім’я в нього таке. Як на глум. Бо ж не злидень він зовсім. Багатий без міри, а от добротою Бог його не наділив.
– Скажіть, бабусю, а навіщо йому дівчат і хлопців на голубів обертати?
– О, це складна наука. Важко таке зрозуміти. Ясна річ, людське життя недовге. Та голубине життя ще коротше. Обертаючи людей на голубів, злидень забирає собі решту життя, що залишається, коли людина обертається на голуба. Своє життя він вже давно прожив. Тепер живе чужим життям.
– Що ж робити, бабусю? Як мені свого Ярка порятувати?
– Порятувати, ясна річ, можна, але певний ризик є. Чаклун і тебе може обернути на голубку. Найчастіше так і буває. Ти собі уявляєш, яка б для старого втіха була? Але ми йому такої втіхи не дамо. Ти по дорозі до мене його часом не зустрічала? Мабуть, що зустрічала.
– Дідусь старенький їсти просив. Я давала йому хліба – не захотів. Все паляниці просив. А потім зник.
– То був Злидень. Він здогадався, що ти до мене йшла. А в тій житній паляниці , щоб ти знала, вся сила і для мольфарів, і для простих людей. О, Злидень боїться мене. Він добре знає, що тільки я можу з ним силою мірятися. Тільки я, більше ніхто.
– То ви мені допоможете, бабусю? Ми врятуємо Ярка?
– Врятуємо. І не тільки Ярка. Я здолаю те голубине царство. Хоча я не маю нічого проти справжніх голубів. Але тобі треба берегтися, доню моя, аби тебе той злий дідуган не обернув на голубку. Він це може. Та, думаю, ми такого не допустимо. Ми дужчі за нього. Ось на тобі зелене яблуко. Поклади його за пазуху, та так, щоб воно не вилетіло. Та ще гляди, нікому його не віддавай, як би в тебе не просили. Бо тоді ти пропала. І Ярко твій. А ще ось тобі перстень. Не показний він, не золотий. Та одягни його на палець. Так… З тим перснем ніхто до тебе не доступиться і не зможе тобі причинити зла. А ще ось тобі вузлик з насінням. Сипнеш його голубам. Нехай кожен склює по насінинці не більше, щоб всім вистачило. Кожен голуб, що склює ту насінинку, стане знову людиною. Твій Ярко також. От і все. Тепер іди щасливо. З Богом! Чари чарами, а Бога в серці треба мати. Бо, як в народі кажуть: без Бога ні до порога.