Тут було справжнє свято. Кожен мав собі пару, а хто не мав, то обирав з-поміж дівчат оту єдину, що на все життя.
Сиділа майка на ясені,
Чекай, Галюню, до осені,
Бо ми за тебе ручаємо,
Тебе з Іванком звінчаємо.
Ой на городі отава.
З ким ти, Лідуню, стояла?
– Ой з тобою, мій Петруню,
З тобою,
Як той ясний місячок
З зорею.
– Ой по чім же ж ти мене
Впізнала,
Що ти мене місяцем
Назвала?
– Ой по тобі, мій Петруню,
По тобі,
Ще й по твоїй шапочці
Бібровій.
– А на мені шапочка
Біброва
А на тобі хусточка
Шовкова.
Ярко з Оксаною стрибали через вогонь, щоб бути назавжди разом, співали, купалися у теплій річці, видивлялися за русалками, бо ж і для них сьогодні свято. Та русалок щось не було видно, або вони просто їм не показалися.
– Ми всіх русалок розполохали, – сумно сказала Оксана. – А так би хотілося побачити. Ну хоч одну.
– Дивися, дивися. Он місяць у воді купається.
– Ой! Гарно ж як!
– А вранці, кажуть, і сонце буде купатися.
– Будемо дивитися. Я не піду додому. Аж доки не побачу, як сонце буде купатися. Хоча… Ой, моя мама там десь за мене геть спереживалася.
– А хіба твоя мама молодою не була? Хіба не співала в купальську ніч і не ворожила на свою долю?
– І співала, і ворожила. Тільки цвіт папороті не ходила шукати.
– Ти не змерзла, моя дівчино?
– Ні, мій голубе. Зараз зовсім тепло.
Не могла бачити Оксана, як змінилося обличчя парубка.
– Ти, Оксано… Ніколи не називай мене голубом.
– Чому, Ярчику?
– Не люблю.
– Не буду, коханий.