У лісі було тепло і вільгосно. Прохолода кудись вивтікала. Всю ту жарінь що ввібрав ліс за день, він тепер віддавав довкіллю. Оксана увійшла в те таємниче царство мороку, підозрілих шерехів і віяння ледве чутного леготу. Дівчині здавалося, що за кожним деревом ховаються невидимі постаті. Вони її бачать, а вона їх ні. Вони дивляться на неї і перешіптуються. Такого страху на себе нагнала, хоч тікай.
– І чого було йти, як така страхопудка? – дорікнула собі. Місяць заглядав тільки у проміжки між кронами дерев. А оскільки крони перепліталися, утворюючи майже суцільне сплетіння, то тут панували напівсутінки, а подекуди темрява оповивала і кущі, і дерева, і все, що росло, цвіло і пахло, сповнюючи тим благодатним запахом все довкіл.
– А чи пахне цвіт папороті? – спитала сама в себе Оксана. – От… Треба у мами спитати. Хоча… Мама, либонь, теж не знає.
Оксана зупинилася, розгублена і заскочена.
– І де ту папороть шукати? Аби я хоч знала…
І раптом зловісно засміялася якась нічна птаха. Оксана здригнулася.
– Чого ти? Навіщо мене лякаєш? – розсердилася Оксана чи то на нічну птаху, чи на свій перестрах. – Я однак тебе не боюся.
Птаха замовкла, немов почула і зрозуміла дівчину. І Оксані стало ще самотніше, ще моторошніше. Нехай би вже краще та птаха сміялася. Раптом, чи то від перестраху, чи від надлишку емоцій, дівчині шалено захотілося заспівати.
– А чому не заспівати, коли хочеться? То й заспіваю. Хто мені має що до розказу? Тим паче в таку ніч… Заспіваю.
І заспівала. Навіть перестрах кудись подівся. Спершу співала тихо-тихо, та поступово пісня набирала сили та голосу. І вже Оксані здавалося, що вона співає не заради своєї примхи, свого задоволення, а ще для когось: для лісу, для місяця, для тієї нічної птахи і для…
Ой на Івана,
Ой на Купала
Бідна дівчина
Зілля шукала.
Зілля шукала,
Віночок плела,
На тиху воду
Його пускала.
Ой, чи попливе,
Ой, чи потоне?
Чи милий візьме,
Ой чи покине?
– Ой, це ж сьогодні дівчата віночки на воду пускають, на долю свою ворожать, хлопці і дівчата, взявшись за руки, через вогонь стрибають, а я тут… Але ж цікаво. Ах, як цікаво.
Раптом дівчина почула якийсь виразний шелест, чиїсь кроки. Це були людські кроки. Їй стало не на жарт страшно. І голос… Вона почула лагідний чоловічий голос. Оксана відчула, як фарба відхлинула від її обличчя.
– Не бійся мене, дівчино. Я не заподію тобі кривди.
І прямісінько до неї вийшов… Так, це був високий дужий юнак. Вона не могла його розгледіти. Та це було вже й не так важливо. Головне – що це була людина, зрима, відчутна, з усіма притаманними людині особливостями: голосом, сміхом, запахом врешті-решт. Це була людина, а не якась безтілесна постать, від якої невідомо чого можна було сподіватися. Людина теж могла бути небезпечною, але це було вже якось звичніше.
– Що ти тут робиш, дівчино, в таку пізню пору?
– Цвіт папороті шукаю.
– Ого! То ти тут не просто так. А де ж той цвіт треба шукати?
– Не знаю.
– Отакої!.. То може ходімо разом пошукаємо.
– Ні. Цвіт папороті треба шукати поодинці.
– А я й не знав. То виходить, що я тобі завадив?
– Та ні. Я не конче хотіла той цвіт шукати. Це я так… Для мене головне було зважитися.
Оксані дуже не хотілося, щоб той хлопець йшов від неї. Без нього їй було лячно. А з ним було гарно і легко.
– Мене звати Ярко. А тебе?
– Оксана.
– Оксано! Яке гарне ім’я. Це Іван Купало подарував нам одне одного.
– Як це?
– Так кажуть. Коли в Купальську ніч дівчина і хлопець зустрінуться, то це не проста зустріч. То Іван Купайло звів їх.
– І нас також звів Іван Купайло?
– Мабуть.
– А ти також цвіт папороті шукав?
– Ні. Я шукав тебе.
– Мене?
– Так. Я йшов на голос пісні. Ти співала.
– Так, я співала.
– Це твоя душа кликала мене.
– Ні. Я собі просто співала. А може… Може й кликала тебе.
А на березі річки горіли вогні, було чути пісні, дівочий і парубочий сміх.
– Ходімо до них, – сказала Оксана.
– Навіщо?
– Там дівчата і хлопці через вогонь стрибають, а дівчата віночки на воду пускають.
– Віночки? А навіщо?
– Щоб долю свою знати, щоб свого судженого знайти.
– Ти свого судженого вже знайшла. Це я. Хіба ж не так? Кого тобі ще шукати? Хоча… Не хочу тебе лякати, але… Нелегку долю подарував тобі Іван Купало. Дуже нелегку.
– Ой, ти і справді мене лякаєш, Ярку. Ти щось знаєш? А розказувати не хочеш. То розкажи вже. Нехай і я знаю.
– Потім, моя кохана. А зараз… Ходімо і справді до дівчат і хлопців, до тих вогнів, що так заклично горять, до тих пісень.
– Ходімо.