Якось видався теплий погідний день. Кирилко випустив Тимка і
Бублика трохи погуляти надворі. Ромко тимчасом весело літав по хаті і
був щасливий, що нема ні кота,
ні собаки. А Тимко з Бубликом бігали собі надворі. Їм теж було весело.
Тимко почував себе цілком дорослим котом, повноправним мешканцем і
нікого не боявся у дворі. Гірше було з Бубликом. Його ще тут знали не
всі. Кури спершу трохи наполохалися, але, побачивши, що він їх не
займає, перестали звертати на Бублика увагу. Це теж було
образливо. Півень прокричав кілька разів своє «кукуріку», щоб
показати про всяк випадок тій малявці, хто тут господар, пішов щось
собі клювати, скликаючи курей.
А от з індиком Швендею все було не так просто. Річ у тім, що
Швендя, якщо чесно сказати, був забіяка і навіть дуже небезпечний.
Великий, грізний, а коли надувався, то ставав справжнім
страховиськом. Його навіть дорослі собаки боялися.
Отой-то індик Швендя і побачив Бублика. Побачив і рушив до нього, бо
не міг припустити, щоб хтось, не спитавши у нього дозволу, поселився в
їхньому дворі. Швендя мав себе за господаря. Перед таким
страховиськом песик зіщулився – і ще більше став схожий на бублика.
Він закляк, завмер. Йому здавалося, що його вже й на світі нема.
«І Кирилко десь запропастився, – налякано подумав песик. – І куди він
пішов? Доки Кирилко повернеться, то та страшна потвора зараз мене
з’їсть».
Бублик хотів покликати хоч когось на допомогу, але у нього чомусь зник
голос. А Швендя наближався, все більше роздуваючись. А потім як
загелгоче! Аж кури сполохано закудкудакали. А що вже казати про
маленького Бублика? І раптом прийшов порятунок звідти, звідки
Бублик аж ніяк його не сподівався. Кіт Тимко! Песик і подумати не міг,
що Тимко такий відважний. Кіт став проти Швенді, весь наче і собі
роздувся, шерсть на ньому наїжачилася, очі загорілися хижим блиском,
та як занявчить, як зафучить. Він зараз нічим не скидався на
домашнього лагідного котика. Здавалося, що до них завітав дикий
мешканець заморських лісів. Швендя непорозуміло глянув на Тимка. Ні,
Швендя кота добре знав, і цього, і сусідських котів. Але він ще ніколи не
бачив його таким. Не те, щоб Швендя злякався. Ні, такого просто бути
не могло. Бо Швендя нікого не боявся. Але … навіщо йому ризикувати
із-за якогось цуцика, якого ще й від землі не видно? А раптом той
котисько видряпає Швенді очі? Цілком можливо, що й видряпає. А що
йому? І Швендя, про всяк випадок ще раз загелготівши, пішов собі геть,
роблячи вигляд, що це його зовсім не цікавить. Але всі у дворі бачили,
що Швендя просто злякався. Навіть кури хвалили Тимка. А старий
гусак, що завжди знаходив якусь зачіпку, щоб побитися зі Швендею,
просичав:
– Скільки можна! Мусимо того забіяку самі провчити.
То правда, що у дворі ніхто не любив розбишаку Швендю. Півень
вилетів на пліт і голосно закричав, а потім ще й заплескав крилами:
– Молодець Тимко! Оце так справжній кіт! Не те, що другі.
На цей гармидер вийшов Кирилко. Тимко все ще стояв наїжачений з
палаючими очима, наче чекав, що знову повернеться Швендя і вони
таки зчепляться.
– Що таке? – запитав Кирилко, здивовано дивлячись на кота. – Тимко,
що тут трапилося? Що тут був за крик? Чого кричав Швендя?
– Та … це Швендя налякав нашого Бублика. Причепився до нього і вже
хотів його бити.
– А ти за Бублика заступився. Так?
– А що той Швендя собі думає? Що він найсильніший? Добре, що він
втік, а то я б йому …
Тут до хлопчика підійшла курка Кока і засокотала:
– Ко-ко-ко! Сміливий кіт Тимко! Відважний кіт Тимко! Ко-ко-ко! Він
прогнав того задаваку. І добре зробив. Песик ще такий маленький.
– Так, я ще зовсім маленький, – раптом, хлипаючи, озвався Бублик, що
вже потрохи починав відходити від свого переляку. Бублик підійшов до
Кирилка і лизнув йому руку.
– Ти не мені дякуй, а ось Тимкові. Це він тебе врятував. Цей Швендя міг
би тебе знівечити. Я його сам боюся, коли він надується.
Бублик підійшов до Тимка і лизнув йому вухо.
– Дякую тобі, котику. Ти справжній друг. А ще … пробач мені за твого
хвоста. Я не хотів.
– Дрібниці, – муркнув кіт, і вони разом з Кирилком пішли до хати.

Минуло ще трохи часу. Пригріло сонечко, розтанув сніг, прийшла
весна. Бублик був ще зовсім маленький. Він весни ще ніколи не бачив і
тепер радів її приходу разом з усіма. Було так тепло, що й до хати не
хотілося йти. А вони з Тимком і не йшли. Тимко гасав десь цілий день,
бився з чужими котами, приходив додому брудний і покусаний. Кирилко
його за те сварив. Бублик лежав собі на дровах і грівся на сонечку. Після
зими йому аж не вірилося, що може бути так тепло. Він хотів про все
розпитати у Тимка, та його не було.
«І де він цілими днями вештається? – подумав Бублик. – І охота йому?
Піду-но його пошукаю».
– Куд-куди? – крикнула курочка Ряба, та Бублик не звернув на неї ніякої
уваги. Йому раптом стало дуже цікаво: а що там за ворітьми? Песик
протиснувся між штахетинами і опинився на дорозі. Бубликів
допитливий носик, здавалося, біг попереду і ловив усі
запахи, нічого не пропускав. Бублик зовсім забув про Тимка, якого
збирався шукати, і біг собі по дорозі, до всього дослухаючись та
принюхуючись.
– Пахне … пахне смаженою куркою. Смачно пахне. А це … фу! Новими
гумовими колесами. Мабуть, нещодавно тут проїхала машина. А це що?
Слід чужого собаки! От було б добре його знайти і з ним познайомитися.
А може ми і потоваришували б. А то в мене нема жодного знайомого
собаки. Тільки кіт Тимко. Але ж він кіт.
І Бублик побіг чимдуж по сліду чужого собаки. Потім цей слід десь
загубився, а натомість з воріт вийшла дівчинка з двома тоненькими
кісками. Вона побачила песика і загукала до своєї мами, котра поралася
на подвір’ї.
– Мамо, мамо, собачка! Який гарнюній!
– Я – Бублик, – миролюбно гавкнув песик, але дівчинка його не
зрозуміла, бо в неї ніколи не було собаки.
– Мамо, мамо, візьмімо його собі, – попросила дівчинка.
– Ще чого! Мені ще тільки собаки бракувало!
– Мамо, а можна, я винесу йому щось поїсти? Він, мабуть, голодний.
– Гав! Я дуже голодний.
– Ще чого! Чужих собак годувати.
– Мамо, він ще маленький, і напевно заблудився. Ти заблудився, песику?
– У, у, – заскімлив Бублик, – не знаю. Може й заблудився.
– Мамо!
– Негайно відійди від собаки і зачини ворота. Зараз він всіх курей мені
порозполохує.
Бублик не бачив тієї жінки. Вона була десь там, за ворітьми, на своєму
подвір’ї, але він зрозумів, що та жінка недобра, зовсім не схожа на свою
донечку, у котрої очі промінилися радістю і добром.
– Бачиш, песику, мені мама не дозволяє.
– У! У! Я зрозумів, – відповів Бублик та й пішов далі. Уже не біг, а
плентався по дорозі, сумний та голодний. Він зрозумів, що заблукав, і
тепер не знав, як йому повернутися додому, де всі були такі привітні і
так любили його, Бублика.
Раптом з воріт вийшов задирикуватий хлопчик. Бублик не знав,
що того хлопчика звати Петрик. А що, якби й знав? Яке це має
значення, як звати того розбишаку? Просто, якби Бублик був трохи
старший і розумніший, то він відразу зрозумів би, що від такого
хлопчика треба тікати якнайшвидше і якнайдалі. Але песик був
ще зовсім маленький, а той хлопчик так був схожий на Кирилка, що
Бублик і не подумав тікати від нього. Він і не підозрював, що хлопчики
чи дівчатка можуть зробити йому щось недобре. Бублик ще всіх любив і
всім вірив. А Петрик підійшов до Бублика та як крикне:
– Ану мені з дороги! Гей!
Та й боляче вдарив Бублика ніском свого черевика в бік, ніби це був не
песик, а футбольний м’яч. Бублик жалібно заскавчав і покотився в
придорожний рів. Там він лежав і плакав, кажучи:
– За що? Що я йому зробив? Більше я нікуди не піду. Отут і буду лежати
аж доки не вмру.
І йому так жаль стало і Кирилка, і Тимка, і навіть папужку Рому, хоч він
тільки те й робив, що передражнював його і Тимка. І себе Бубликові
було жаль. Він був ще такий маленький, він ще так мало прожив на
світі. І Бублик ще дужче заплакав. Він не бачив, як до Петрика підійшов
широкоплечий дядечко, вхопив його за вухо і крикнув:
– Ти, шибенику, за що скривдив собаку? Га? Що він тобі зробив?
– А чого він?
– Що «чого він»? Він ішов собі по дорозі і тебе не займав. Я бачив.
– А чого він тут ходить?
– А ти чого тут ходиш? Хіба це твоя дорога?
Чоловік боляче м’яв хлопчикове вухо у своїх жорстких пальцях.
– Пустіть, дядьку, я більше не буду, – нарешті попросився Петрик.
– Ех, і надавав би я тобі. Так і кортить, – сказав чоловік, – щоб ти знав, як
воно, коли болить, та зв’язуватися не хочу.
І відпустив нарешті Петрикове вухо. Петрик відбіг на безпечну відстань
і, витираючи сльози, гукнув:
– А я татові скажу. Чого чіпляєтеся?
– Скажи, скажи. Нехай потішиться, що має такого сина. Я й сам йому
скажу, коли зустріну.