А тимчасом в Кирилковій хаті зчинився переполох: пропав
Бублик.
– І куди він міг подітися? – журився Кирилко. Він шукав його, сусідів
розпитував, чи ніхто не бачив. Але Бублика не бачив ніхто. Тут і Тимко
нагодився на ту веремію.
– Тимку, Бублик пропав. Помагай шукати.
– Няв! Як це пропав? Куди пропав? – здивувався Тимко.
– Якби ж я знав.
– А може його хтось вкрав?
– Та хто ж його міг вкрасти, коли злодіїв не було?
– То я побіг. Буду шукати.
– Тільки сам не пропади.
– Що я, маленький?
– Мале – дурне. Що з нього візьмеш? – загукав Рома і засміявся
Кирилковим сміхом.
Кирилко розсердився і закрив Ромину клітку хусткою – і той замовк.
– Коли ти навчився говорити, навчися ще й мовчати, – повторив
Кирилко слова своєї мами.
Тимко спершу розпитував про Бублика у своїх приятелів котів.
Коти багато чого знають такого, про що люди й не підозрюють. Але
котів не цікавив якийсь там песик, хоч би й Бублик. Вони тільки фучали
і дивувалися з Тимка, що його цікавлять такі дурниці. Тимко оббігав
сусідні двори і городи, але Бублика ніде не було. Побачив Тимко і
ту добру дівчинку, що хотіла нагодувати Бублика. Вона б і Тимка охоче
нагодувала, але мама з подвір’я крикнула, щоб вона негайно облишила
кота і помила руки. Тимко вже хотів повертатися додому, але тут він
почув тихеньке скімлення. Втративши пильність, Тимко ледве не
нарвався на сердитого Петрика, котрий був налаштований дуже
войовниче. Але Тимко знав, що таких агресивних хлопчиків треба
обминати. Доки Петрик оглядався, чи нема поблизу того суворого
дядька, що так немилосердно нам’яв йому вуха, то Тимко вже був на
безпечній відстані. Петрик тільки сердито блимнув очима і
тупнув ногою.
Те тихе скімлення привернуло Тимкову увагу. Він обережно
заглянув у рів і побачив нещасного Бублика, що лежав у реп’яхах і
кропиві та тихенько плакав.
– Бублику, що з тобою? Чого ти тут лежиш?
– У мене бік болить. Це мене той хлопчисько вдарив. Я думав, що вже
помру.
– Не помреш. Вставай і ходімо додому.
– Я не можу.
– Я теж не можу тебе нести. Ти ж таки собака. Хіба давай так: ти полеж,
а я покличу Кирилка. Він тебе забере.
– Ні-ні, Тимко, не лишай мене тут. Що, коли той розбишака сюди прийде
і мене побачить?
– Бублику, ну ти ж розумний песик. Не можеш же ти тут лежати, а я
сидіти біля тебе. Треба щось робити. Я швиденько. От побачиш. Тільки
ти не плач.
І Тимко побіг, обминаючи і задирикуватого Петрика, і добру дівчинку, і
знайомих котів, що здивовано дивилися на нього: куди це він так
прудко біжить?
– Є! Є Бублик! – переможно вигукнув Тимко.
– Де ж він? – оглянувся Кирилко.
– Там, у рові.
– У рові? Що ж він там робить? Чому додому не йде? От я йому дам!
Тимко від бігу і хвилювання ледве дух переводив.
– Він там … лежить. Він не може йти.
– А що з ним? – занепокоївся Кирилко.
– У нього бік болить. Його вдарив один хлопчисько. Ходімо скорше.
Бубликові там самому страшно.
А по якомусь часі Кирилко ніс свого песика на руках, а поруч біг
гордий Тимко:
це він знайшов Бублика! Проходячи повз Петрика, що сидів верхи на
воротях, Тимко спитав у Бублика:
– Це він тебе вдарив?
– Так, – сказав Бублик і сховав мордочку у Кирилка на плечі. Кирилко
підійшов до Петрика. Хлопчик перелякано відвів очі і вже хотів
стрибнути з воріт на своє подвір’я.
– Чекай, – гукнув Кирилко. Та все-таки Петрик стрибнув би і напевно
втік би, та його спортивні штани за щось зачепилися – чи за сучок, чи за
цвях – і він ніяк не міг їх відчепити. Кирилко підійшов ближче.
– Ти навіщо скривдив мого собаку?
Петрик похнюпився.
– А … а я не знав, що це твій.
– Не знав! А як не мій, то що? Защо його кривдити? Що він тобі
зробив? Сильний такий? То злазь з воріт, поміряємось, хто з нас
сильніший. Що на слабкому силу свою показувати? Це і дурень може.
Ти з сильним поміряйся.
– Я … я більше не буду.
– Не буду! Ех, ти! Пішли, хлопці.
І вони пішли додому. І Бублик, і Тимко були дуже горді за Кирилка, що
він такий сміливий та відважний. А ще Кирилко – справжній друг.
Вдома Кирилко зняв хустку з Роминої клітки і той відразу
закричав:
– Мале – дурне. Що з нього візьмеш? Гав!
– Ти знову? – розсердився Кирилко. Тоді Рома хитро так примружився,
закинув голівку
і сказав:
– Рома хороший, Рома розумний.
– Ага, чули вже. Хвали мене, моя губонько, а то роздеру тебе до вух.
Так не раз казала Кирилкова мама. Рома хитро примружився і
продовжив свою тираду, зрадівши, що його визволили з-під хустки, якої
папуга терпіти не міг.
– Кіт – друг собаки. Тимко – справжній друг.
– Правильно. Молодець. Ще про Бублика щось гарне скажи.
– Бублик ще малий, – зауважив Рома.
– То й що, що малий?
– Це ще навіть не собака.
– Гав! А хто ж я тоді? – обурився Бублик.
– Бублик – дурне цуценя.
– Гр! – загарчав пес. Він віднедавна навчився гарчати і тепер при потребі
і без потреби демонстрував своє вміння.
– Ромку, і тобі не соромно? – намагався вплинути на папугу хлопчик. Тут
до Кирилка підійшов Тимко. Він заступився за Ромка.
– Ти, Кириле, Рому не картай. Він – папуга. Він лише повторює твої
слова.
– А хіба я таке казав? – зашарівся Кирилко.
– Казав, казав. Бачиш, ти забув, а Рома запам’ятав. Виходить, що
папуга – не дурень, а навіть дуже розумний.
– Виходить, що так.
– Рома хороший, Рома розумний, – хвалив себе папуга.
– Досить, Ромку, чули вже. Ніякої скромності.
На якийсь час у Кирилковій хаті запанувала злагода. Бублик і
Тимко були тепер нерозлучні. А на Рому вони просто не зважали – нехай
собі кричить, що хоче. На те він і папужка.

Кирилкові не давала спокою думка про Петрика.
«І чого воно таке жорстоке? – думав хлопчик. – І тато в нього є, і мама, і
має все, що треба, і не дурний. А от …»
Кирилко знав його. Вони разом вчилися в школі. Були однолітки.
Просто вчилися в паралельних класах.
«І звідки у нього стільки злості? – думав Кирилко. – Ну як можна не
любити тварин? І за що їх можна не любити? Це ж з такого хлопця
виросте колись недобра людина, котра нікого в житті не пожаліє і може
наробити багато зла».
І Кирилко думав, думав, вагався і все-таки вирішив спробувати.
Найперше через Петрикових однокласників Кирилко вивідав,
коли у Петрика день народження. Цей день мав настати у травні,
п’ятнадцятого числа. Це добре, є ще час. Треба встигнути підготуватися.
А задум у Кирилка був простий: подарувати Петрикові на день
народження цуценя. Не обов’язково, щоб воно було породисте, але,
щоб таке гарне, аби від нього очей не можна було відвести. Кирилко
порадився з мамою.
– Добрий задум, – сказала мама, – але ризик великий. А що, коли Петрик
вже зовсім зачерствів і почне мучити власне цуценя? Тоді що?
– Не думаю, що вже аж так. Це ж треба бути вже зовсім без душі.
– А якщо цей хлопчик вже зовсім без душі? А ти йому – маленьке
безпомічне цуценя. На, мовляв, муч його, скільки хочеш, воно – твоє.
– Ні, мамо, не може такого бути. І лячно, і хочеться спробувати: а
раптом хлопець зміниться, подобрішає?
– Ну що ж … пробуй. Але я тебе застерегла. Може бути ще й таке.
Раптом Кирилко просвітлів.
– А ми зробимо ось що. Поряд з Петриком Віка живе. Добра дівчинка.
Ми її попросимо, щоб прослідкувала і за Петриком, і за його цуценям. Не
може такого бути, щоб вона не помітила, коли буде щось не так.
– А чи вона захоче? Це ж ніби шпигувати за хлопцем.
– Захоче. Я її попрошу. Це ж заради цуценяти. Віка любить тварин, то,
думаю, погодиться.
Ходив Кирилко по селі та й видивлявся, розпитував, у кого можна
купити чи просто так взяти гарне цуценя. Часто люди просто віддають,
коли їм не треба.
І напитав. Цуценя було таке гарне, що з рук випускати не хотілося.
Цуцикова господиня бачила, як у Кирилка загорілися очі.
– Любиш песиків? – запитала.
– Дуже люблю. Але це я не собі. У мене є. Це одному хлопчикові на
подарунок.
– Гарний подарунок. Ми от що зробимо. Продавати цуценя я тобі не буду.
Так віддам.
Але, щоб тваринка була здорова, треба її переторгувати. Кажуть, так
годиться. Ми з тобою за нього поторгуємося. Ти мені дасиш гривню, а я
тобі ще й здачу дам. Зрозумів?
– Зрозумів. Тільки нехай песик ще у вас два тижні поживе. А то принесу
його додому, а мій Бублик образиться: подумає, що я собі його взяв.
– Добре. Нехай поживе.
– Тільки ви, тітусю, вже нікому його не віддавайте.
– Добре. Не віддам, якщо така справа.