БУБЛИК ТА ЙОГО ДРУЗІ

У хлопчика Кирилка в хаті жив папуга Рома, кіт Тимко і песик
Бублик. Чому Бублик? Просто тому, що песик був маленький,
кругленький та ще й якось так хвостик свій бубликом закручував. А як
ти цуценяті це поясниш? Ніяк. Отож-бо й воно. А цуценя ображається.
Песика можна зрозуміти. Йому було дуже образливо, що
його назвали Бубликом.
«У всіх людські імена, – думав песик, – і навіть у того противного
шкідливого кота-ненажери – Тимко. А я – Бублик. Ну хіба ж це
справедливо?»
Але Бублик був ще дуже маленький і не знав, куди йому звернутися за
справедливістю, де її шукати, а тому … а тому так і залишився
Бубликом. Спершу хотів було піти кудись від свого господаря Кирилка.
Та куди підеш, коли ти ще такий маленький? А тут ще й зима надворі,
мороз, сніг, Бублик знає, який той сніг холодний. Куди підеш?
Треба чекати тепла або може навіть аж доки Бублик підросте. І образа
жила в маленькому Бубликовому серці. Від тієї образи він якось
добряче-таки гризнув Тимка за хвіст. Нехай знає. Та кіт здійняв такий
галас, наче на нього напав справжнісінький тигр чи лев. На котячий
лемент прибіг не тільки Кирилко, а й Кирилкова мама.
– Що трапилося?
– Чого ти, котику, так голосно нявчиш? – наперебій питали у Тимка
Кирилко та його мама.
«Зараз ми побачимо, чи ти ябіда, – думав Бублик, забившись в куточок і
намагаючись не потрапляти на очі господарям. – От зараз і побачимо.
Тільки спробуй. Отоді матимеш. Я зовсім відгризу твого поганого
хвоста».
– Ой, мій хвостик! Він болить, – жалібно плакав Тимко.
– Нічого у нього не болить. Він бреше, – тихенько вискнув Бублик, але
його ніхто не почув.
– Чому ж у тебе болить хвостик? – допитувалася Кирилкова мама, що
дуже любила Тимка. – Що ти з ним зробив?
– Це не я зробив. Це …
– Спробуй тільки сказати, – проскавчав Бублик.
– Так що там у тебе з хвостиком? – втрутився Кирилко. – Ану покажи. Е,
та тут у тебе кров. Чиї тут зубки погосподарювали? Чи не Бубликові
часом?
– Так, це … Бублик, – похнюпився Тимко.
– Бублик? Ану виходь сюди, – гарикнув Кирилко. – Чого сховався?
Розуміє, що зробив шкоду.
І з тими словами хлопчик пішов у куток і витягнув зі схову перелякане
цуценя.
– Ану, подивися мені в очі, – сказав Кирилко. – Тобі не соромно? Навіщо
ти скривдив Тимка? Бачиш? Йому боляче.
І Кирилко … ні, він не вдарив Бублика ні віником, ні капцем, а лише
газетою, так, легенько. Та краще б Кирилко набив Бублика дуже-дуже,
щоб боляче було, аніж тією гидкою газетою, як муху якусь. І Бублик від
образи заліз під ліжко, у самісінький кутик, і там вже плакав і скімлив,
вся його мордочка була мокра від сліз. Кирилко вже і кликав Бублика, і
шматочком ковбаси хотів виманути – нічого з того не вийшло, бо у
Бублика була своя собача гордість.
– Бублику, ну досить тобі сердитися, – кликав Кирилко. – Виходь вже. І
Тимко вже на тебе не сердиться. Правда, котику?
– Няв, – відповів Тимко, і це можна було розуміти по-всякому. Нарешті
кіт не витримав і поліз під ліжко до Бублика.
– Мур, – тицьнув Тимко мордочкою песика під бік. – Мур! Давай
миритися.
– Гр! Відстань, – огризнувся Бублик.
– Ну чого ти сердишся? Ти ж перший до мене поліз. Хвіст у мене ще й
досі болить. Ну давай миритися.
– Гр! Відстань сказав. Гав!
– Що ж ти так і будеш все життя під ліжком сидіти?
– Буду. А тобі що?
– А там на тебе котлета чекає.
Котлета! Бублик аж слину ковтнув. Котлета – це дуже смачно. Проти неї
важко було встояти. І може Бублик таки виліз би із своєї схованки, та в
цей час папуга Рома у своїй клітці став спершу нявкати, потім гавкати, а
ще потім став сміятися точнісінько так, як сміється Кирилко. А на
довершення всього голосом Кирилка сказав:
– Мале – дурне. Що з нього візьмеш?
Це вкрай розсердило Бублика, і він, забувши про котлету, залишився
лежати під ліжком, а Тимко виліз і сердито зафучав на папужку. Але
Роман був у клітці, почувався захищеним і недосяжним для кота.
Він голосно сміявся, ляскотів, свистів, а далі знову починав нявчати і
гавкати. Аж Кирилко не витримав:
– Ти що, Ромку, здурів? Ану перестань.
Але Ромко продовжував знущатися зі своїх побратимів.
– Мале – дурне! Мале – дурне! Гав-гав-гав!
Кіт востаннє зафучав, висловлюючи таким чином своє презирство до
нахабного папуги, та й пішов геть. А ображений песик так і заснув під
ліжком у самісінькому куточку.