– Ей, ти, мала, – покликав Мурчик. Спершу йому ніхто не відповів, а
потім почувся тоненький голосок:
– Це ти до мене?
– До тебе. А до кого ж ще? Вилазь зі своєї нірки. Я тобі їсти приніс.
– Ой… Справді? Ні, ти дуриш мене. Я знаю, ти хочеш мене зловити.
– Та ні, не дурю. Ось дивися. Я кладу ковбасу…
– Ой…
– А сам іду геть. От я вже пішов.
Гризя якийсь час ще почекала, потім обережно виглянула.
– Нема. І справді пішов. А ковбаса? А ковбаса є! Я аж сюди чую, як
вона пахне. А моя мама мені не вірить, що миша і кіт можуть бути
друзями. Можуть. Ще й як можуть.
З того часу Мурчик щодня приносив Гризі щось смачне: печиво,
шматочок сиру, котлету, а коли нічого такого не було, то бодай
шматочок хліба. Часом і Лесик, напускаючи на себе вдавану злість, клав
під ліжко залишки від своєї канапки.
«От халепа, – думав Лесик, – мама наполягає, щоб Мурчик
врешті-решт зловив нашу Гризю, а ми її ще й підгодовуємо. Якось
воно кепсько виходить, неправильно. І Гризю шкода, і перед мамою
незручно».
Якось мама спитала:
– Ну що, Лесику, зловив Мурчик ту мишу? Чи, може, я даремно
знову котлетами та ковбасою годую?
– Не знаю, – похнюпився Лесик і почервонів.
– Завтра ж відсуну ліжко і нарешті заб’ю ту нору, – сказала мама. –
Все руки не доходять.
– Завтра? А чому завтра? Може, нехай там буде, – невпевненно
сказав Лесик і страшенно почервонів, аж мама якось підозріло глянула
на нього.
– Не розумію. Ти що, хочеш жити з мишами?
– Та ні, – зовсім знітився Лесик, – але…

Того вечора Лесик і Мурчик сиділи на підлозі і розмовляли з
Гризею.
– Послухай, мала… Ти мене чуєш? – звернувся Лесик до Гризі.
– Чую, – тихенько писнула Гризя.
– Ти мусиш якось звідси забратися. Розумієш? Переселитися звідси.
– Ой, а чому? Мені зовсім не хочеться. Мені тут так добре. Я вже до
вас з Мурчиком звикла.
– Не хочеться! І мені не хочеться. А що робити? Моя мама
збирається завтра забити твою нірку.
– Ой, – жалібно заплакала Гризя. – Що ж мені робити? Куди ж мені
податися?
– Не знаю, – сумно зітхнув Лесик. – Звідкись же ти сюди прийшла. От
туди й повертайся.
– Няв, – жалібно сказав кіт. – Ми з Лесиком будемо сумувати за
тобою.

Вже Лесик і котик солодко спали, а в своїй нірці тихенько плакала
маленька мишка Гризя.
У мишей, щоб ви знали, також є свої чарівники, добрі і злі, свої феї,
також добрі і злі. От саме в той час, коли журилася Гризя у своїй нірці,
підземними переходами йшла добра мишача фея. Йшла і дослухалася:
що робиться в мишачому царстві. Добра фея хотіла всім допомогти. Щоб
кожна мишка жила в достатку і щоб ніхто в їхньому царстві не сумував.
Іде фея, коли чує – хтось тихенько плаче. Прислухалася – аж то гризя.
Зайшла фея до Гризі в нірку та й питає:
– Чого плаче маленька мишка?
– Як же ж мені не плакати? Маю я двох друзів: хлопчика Лесика і
котика Мурчика. Добре мені біля них живеться. Та Лесикова мама хоче
завтра забити мою нірку, і я не знаю, що маю робити.
– А ти не хочеш переселитися в другу нірку?
– Ні, не хочу. Бо там не буде моїх друзів, а без них я просто не зможу.
– Твоя проблема дуже складна. Складніших не буває. А найгірше те,
що я не знаю, як тобі зарадити.
– Ніхто не знає, як мені зарадити. І я сама того не знаю.
– Ну, не плач. Ми щось придумаємо. Слухай, а може обернути тебе
на комп’ютерну мишку? Тоді тобі і нірки не треба, і боятися нічого –
ніякий кіт тебе не вполює.
– Розумію. Але, на жаль, у Лесика нема комп’ютера.
– Нема? От халепа. А може тебе обернути на маленьку кицю? Я
розумію, що це не дуже приємно – бути котом, але заради дружби…
– Я б погодилася, але у Лесика є вже Мурчик, а другої киці Лесикова
мама просто не захоче.
– Так…
Фея задумалася.
– Залишається єдине – обернути тебе на маленьку людську дівчинку.
Тоді всі проблеми відпадуть самі собою.
– На дівчинку? Але ж тоді я не поміщуся в жодну нірку.
– Люба моя, людські дівчатка в нірках не живуть. Та ти ж знаєш.
Людські діти живуть, як Лесик.
– Але ж в мене тоді не буде мами, котра б мені в школу готувала
смачні канапки.
– Маму ми тобі знайдемо. Живе тут неподалік одна самотня тітонька.
Вона давно хотіла б мати маленьку дівчинку. Я все влаштую. То як? Ти
хочеш бути людською дівчинкою?
– А мені страшно.
– А чому тобі страшно? Тоді ти зможеш дружити з Лесиком,
бавитися з його котиком Мурчиком, а в класі ти можливо навіть
сидітимеш з Лесиком за одною партою. А тітонька, котру ти будеш
називати мамою, даватиме тобі до школи смачні канапки з ковбасою.
– А моя мама? Мама миша?
– Вона буде приходити до тебе в гості. Погоджуйся, бо вже незабаром
ранок, а нам до ранку треба впоратися.
– Я погоджуюся.

Наступного дня до Лесикового класу несміливо увійшла маленька
дівчинка в шкільній формі і з новеньким рюкзачком. На голівці у
дівчинки були дві маленькі кізки, тоненькі, як мишачі хвостики.
– А-а, новенька, – наче аж зраділа вчителька. – Сідай он біля Лесика.
А ти, Лесику, не ображай дівчинку, допомагай їй у всьому. Спершу їй
буде важко. Вона ж новенька. Як тебе звати, дівчинко?
– Гризельда.
Всі засміялися.
– Ну й ім’я, – хтось з хлопчаків ніяк не міг заспокоїтися.
– Ім’я – як ім’я, – сказала вчителька. – Не бачу в тому нічого
смішного. Гризельда… Ім’я не зовсім звичайне, але мені подобається.
– Гризя! Гризя! – загукали хлопці. Дівчинка почервоніла.
– То й Гризя. А що ж тут такого?
Після школи Лесик і Гризельда пішли разом. Лесикові чомусь
здавалося, що він ту дівчинку звідкись знає. Нарешті хлопчик не
витримав і запитав:
– Скажи, Гризельдо… Мені здається, наче я тебе десь бачив.
– Не бачив, а чув.
– Ти наче на когось схожа. Та й ім’я у тебе якесь таке… Гризельда…
– А ти і досі не здогадався?
– Ні, не здогадався.
– А мишку Гризю пам’ятаєш?
– То ти…
Лесик аж зупинився від подиву.
– Так, я та сама мишка Гризя.
– Як же так могло статися?
– Бачиш, могло. Бо це моя казка. І твоя також.
– А Мурчик?
– Це і Мурчикова казка. Бо без нього і казки не було б.
– Треба було хоча б ім’я змінити. Стати Галиною чи ще як.
– А я не захотіла. Коли хлопці назвали мене Гризя, вони, мабуть,
думали, що образили мене. А мені, повіриш, так солодко стало. Бо це ж
моє ім’я. Тільки, Лесику, нехай це буде наша з тобою таємниця. Добре?
– Гаразд.
– А ти захочеш зі мною дружити?
– Звичайно. А головне – я тепер не буду переживати, що тебе зловить
Мурчик чи якийсь інший кіт.
– Послухай, Лесику, а ти дозволиш мені бавитися з твоїм Мурчиком?
– Дозволю. Бався собі з ним, скільки захочеш.
– І мені можна буде взяти його на руки?
– Візьмеш. Він це любить. Тільки Мурчик чужих боїться. Може
навіть подряпати.
– А ти поясниш йому, що я не чужа.
– Він не зрозуміє і не повірить.
– Я для нього залишила ковбасу зі своєї канапки.
– Ну, тоді він тебе не подряпає.
– Хочеш, я й тебе можу пригостити.
– Дякую. Я тільки недавно свої канапки з’їв. Скажи, Гризю, а
навіщо тобі захотілося стати дівчинкою? Адже це, мабуть, дуже важко
миші бути людською дівчинкою?
– Так, звичайно, важко. Але я намагаюся бути схожою на тебе. А
стала я дівчинкою для того, щоб в іншу нірку не переселятися. Я не
хотіла бути без вас з Мурчиком.
– Тепер ми вже будемо разом.
– І твоя мама не накаже Мурчикові мене вполювати.
– Ні, не накаже.
Отак розмовляючи і сміючись, вони вже підходили до Лесикового
будинку, а назустріч їм біг радісний Мурчик.