Вона ходила, втягувала носиком смачне повітря і таки дослідила,
що так смачно пахне з Лесикового новенького рюкзачка! Там і справді
лежала Лесикова канапка, яку мама приготувала йому до школи. А
Лесик забігався на перерві та й забув за свою канапку. От вона й пахла,
аж у Гризі голова паморочилася. Маленька мишка й про кота забула.
– Ось Лесиків рюкзачок. Всі блискавки, як на злість, зачинені. Ну
хоч би тобі яка-небудь маленька шпариночка, щоб я могла влізти.
Ніякої! А пахне ж як! А що, коли… Прогризти маленьку дірочку? Зовсім
маленьку. Через таку дірку ні зошит, ні книжка не випаде. А от ручка чи
олівець може випасти. Але ж Лесик все таке носить в пеналі. А пенал
через таку маленьку дірочку аж ніяк не випаде.
І Гризя взялася за роботу. Не даремно ж її Гризею прозвали. Зубки у
неї маленькі і гострі. Ще мить – і Гризя вже в рюкзачку. А тут вже
можна було ласувати і хлібом, і ковбасою. Маленькій мишці цілої
канапки аж ніяк не з’їсти – Гризя ж маленька, а канапка велика. Шкода.
Лесик її однак доїдати не буде. Він її просто викине. А хіба ж можна
викидати таке добро?
– Заберу в нірку. Ще якийсь час житиму спокійно.
Але як не морочилася Гризя, канапка через дірку не пролазила.
– Це нічого, – сказала мишка, – канапку можна розгризти. Але ж я
так наїлася, що мені й самій через таку маленьку дірку не пролізти. Що
ж робити? Доведеться ще трошки прогризти. Не сидіти ж мені тут у
рюкзачку. Хоча було б непогано, але не можна. Доведеться ще трошки
рюкзачок прогризти. Ой, буде ж мені. Хоча я не розумію, чому така
маленька дірочка може завадити рюкзачку. Від того він не перестав бути
гарним та новеньким.
Впоралася Гризя і влізла в свою нірку, наче її тут не було. Добре, що
Лесик з котом, з тим жахливим котом, надворі забавилися. Тепер Гризі
було і тепло, і ситно. Вона собі заснула і так проспала цілу ніч. Лесик до
рюкзачка не заглядав, бо першачкам домашніх завдань ще не задавали.
Вранці мама принесла Лесикові загорнуту свіжу канапку.
– На, Лесику, заховай, тільки не забудь її з’їсти на перерві.
– Добре, з’їм, мамо, дякую, – сказав Лесик і почервонів до кінчиків
вух, бо згадав про свою вчорашню канапку, котру він так і не з’їв. Поліз
Лесик у свій рюкзачок, а там… Самі лише крихти і… Дірка.
– Котику, котику, – сердито гукнув Лесик і розбудив Мурчика, що
солодко спав на його ліжку.
– Няв! Ну навіщо ти мене будиш? Мені ж не треба йти до школи. Дай
ще трохи поспати.
Мурчик був дуже незадоволений. Бо коли кіт ситий і котові тепло,
то йому треба добре виспатися, ну, а потім вже пустувати.
– Ні, вставай, лежибоко, і ходи сюди.
Лесик був сердитий.
«Що це з ним?» – подумав Мурчик і неохоче встав.
– Ну, – потягнувся і позіхнув кіт. – Чого тобі?
– По-перше: я ще маю застелити ліжко, а по-друге: дивись…
І Лесик показав котові дірку в своєму рюкзачку.
– Це не я, – сказав обурено кіт. – Невже ти про мене міг таке
подумати? Я ж не дурень якийсь, щоб зіпсувати такий гарний рюкзачок.
– Я знаю, що це не ти.
– То навіщо тоді мене будити?
– А ти часом не здогадуєшся, хто це зробив?
– Ні, не здогадуюсь. А хто?
– Миша, котику, миша. Котру ти мав зловити, та так досі й не
зловив.
– Ой, то вона справжня гризунка, – здивувався кіт.
– Не гризунка, а Гризя, – пропищала із своєї нірки мишка.
– Ще й пищить, нахаба, – обурився Лесик, – чув?
– Та чув, – похнюпився кіт.
– Що це за кіт такий, що дозволяє мишам псувати господарів
рюкзак? Ну тепер тебе моя мама вже напевно-таки з хати вижене.
– Добре зробить, якщо вижене, – пропищала Гризя з нірки.
– Ану замовкни, нахабо, – гарикнув Лесик. – Бо я зараз сам тебе
зловлю, коли мій кіт такий ледачий. Правда, я визнаю, що й сам трохи
винен, – сумно сказав Лесик. – Там у рюкзачку була канапка, яку я забув
з’їсти в школі. От вона і…
– От бачиш, – дорікнув кіт. – Сам винен, а на мене вину складаєш.
Хіба ж так можна? Я ж твій улюблений кіт.
– Е, хитрюго, ти не дуже, бо мама тебе таки вижене. Я винен, що
канапку не з’їв. Мене мама за те буде сварити.
– І вижене тебе з хати?
– Ні, з хати мене не вижене.
– А чому? Мене вижене, а тебе ні? Хіба ж це справедливо?
– Як ти не розумієш? Я ж її син, а ти – ледачий кіт.
– Краще б я був сином твоєї мами, а ти був би котом. Я їв би всі
канапки, а особливо ковбасу з тих канапок.
– Хитрющий ти, Мурчику, як я бачу. Але в цій історії найбільше
завинив ти, бо й досі не зловив ту нахабну мишу.
– Послухай, Лесику… А може мама нічого не помітить? Га? Дірка ж
в рюкзачку не така й вже велика.
– І я так кажу. Зовсім маленька дірочка, – пропищала Гризя.
– Ти коли-небудь її зловиш? – напустився Лесик на кота. – Вона вже
мене дістала.
– Та зловлю, Лесику, неодмінно зловлю. Лише мамі про рюкзачок
нічого не кажи. Бо якщо вона мене вижене, тоді я вже ніяк її не зловлю, і
вона тобі геть усе чисто погризе.
– Не погризу, не погризу, – писнула Гризя. – Це я тільки рюкзачок, бо
там канапка була. Я ненавмисне. Якось так вже вийшло. І ти, Мурчику,
прогриз би дірку, якби ти був голодний, а там так смачно пахло б
ковбасою.
– Не говори дурниць, – обурився Мурчик, – я не прогриз би. Я ж не
миша.
А потім подумав трошки і сказав:
– А може й прогриз би, якби голодний був, а ще, якби ковбаса
запахла. Проти ковбаси важко встояти навіть мені. А що вже казати про
мишу? Слухай, Лесику, – кіт трохи зам’явся. – А цю канапку… Ну, що
тобі мама на сьогодні дала, ти теж не будеш їсти? То може…
– І не думай. Я на перерві буваю знаєш який голодний.
– А якщо ти мені віддав би тільки ковбасу зі своєї канапки, га, я ж
твій улюблений кіт. Найкращий в світі Мурчик.
– Ну от що, найкращий у світі Мурчику, про мою канапку і не мрій.
Он маєш мишку. Зловиш – той поснідаєш. Скажу мамі, щоб не давала
тобі жодної котлети.
– Няв!
– Жодного шматочка ковбаси.
– Няв!
– І навіть молока.
– Няв! Хіба ж так можна? Морити кота голодом! Ми ж з тобою друзі.
– Лесик так не зробить. Це він тільки так каже. Лесик добрий
хлопчик.
Це Гризя зі своєї нірки пропищала.
– Ану замовкни! – розсердився Лесик. – Чути тебе не хочу. Щоб ти,
Мурчику, сьогодні ж зловив ту нахабну мишу.
– Та вже добре, я постараюся.
– Все. Мені пора. А то я через вас до школи запізнюся.
І Лесик прожогом вискочив з хати. Кіт пішов провести Лесика.
Лесик вже хотів бігти далі, але тут мама нагодилася та й спинила сина.
– Чекай, Лесику. Ти якийсь такий… Нечепурний, наче ти щойно з
вітряками бився.
– Ні з якими вітряками я не бився.
Мама поправила Лесикові волосся, одяг, ще раз уважним оком
глянула на сина.
– Добре. Йди вже. А то запізнишся.
Не встиг Лесик ступити кілька кроків, як мама знову зупинила
його.
– Чекай, Лесику. Що це в тебе з рюкзачком?
– З рюкзачком?
Хлопчик почервонів.
– Та тут у тебе дірка! Миша прогризла. Оце так! А навіщо ж я тоді
кота годую? Все. Набридло. Я перестаю годувати кота, аж доки він не
зловить ту нахабну мишу. Чув, Мурчику?
– Няв!
А що він ще міг сказати?
– Тільки подумати! Прогризти новенький рюкзачок!
– Мамо, та там зовсім маленька дірочка. Якщо не придивлятися, то
вона зовсім не помітна.
– Нічого собі! Не помітна! Мабуть, тобі подобається ходити з дірявим
рюкзачком. А мені соромно. Скажуть, що батьки не подбали про свого
сина. Ну, йди вже до школи, бо таки сьогодні спізнишся. А ти, Мурчику,
іди ловити мишу, бо їсти я тобі сьогодні не дам – так і знай.
– Та, мамо, Мурчик ще маленький, – спробував заступитися Лесик за
свого улюбленця.
– Нічого собі маленький! Дві котлети тільки так ум’яти може. Ще й
молоком запити. Маленький! Та йди вже до школи, не затримуйся.
Та Лесик таки затримався. Всього на хвилинку. Він завернув за ріг
будинку, дістав з рюкзачка свої канапки, зняв з них ковбасу і тихенько
покликав Мурчика. Котик, наче тільки того чекав – швиденько й
прибіг.
– На, поїж, бо мама тобі і справді нічого сьогодні не дасть.
Кіт з апетитом їв ковбасу, а Лесик ще якийсь час стояв і дивився на
нього. Раптом котик перестав їсти і тихо сказав:
– А можна, я малій шматочок віднесу?
– Якій малій?
– А тій, що живе у нас під ліжком.
– Ну й дива! Світ ще такого кота не бачив, щоб мишу ковбасою
годував. Ну та гаразд, неси вже. Вона також їсти хоче.
Кіт зі шматочком ковбаси подався до хати, а Лесик пішов до школи,
сам не розуміючи, чому у нього сьогодні так радісно на душі.