ГРИЗЯ

Мишка Гризя жила під Лесиковим ліжком. В самому куточку вона
прогризла собі нірку – там і жила. Жила тихо і непомітно, ніхто й не
підозрював, що вона там є. Лесик на своєму столику завжди залишав
печиво, шматочки хліба і навіть цукерки. Гризі того цілком вистачало.
Якось Гризю навідала її мама – стара і поважна миша.
– Ти, Гризю, добре тут влаштувалася, – сказала вона, – не завадило б
тобі подбати про меншеньких братиків і сестричок. У нас там така
тіснота, що просто жах. І їсти нічого. Я тобі пришлю когось.
– Та ні, того робити не можна, – злякано заперечила Гризя. – Я їх
знаю. Вони зчинять галас, почнуть бешкетувати – і тоді Лесикова мама
відразу здогадається, що ми тут живемо.
– А так вона не здогадується?
– Ні. Навіть Лесика стала менше сварити, що він на столику не
прибирає – завжди залишає шматочки хліба і печива. Тепер він нічого не
залишає. Тобто залишає, але я скоренько все прибираю – не підводити ж
хлопчика.
– А хіба ж вона ніколи під ліжком не прибирає, що не бачить твоєї
нірки?
– Та прибирає. Протре шваброю пилюку – та й усе. А я тимчасом у
нірці пересиджу. Отак і живу.
Пішла мама, а Гризя і далі тихенько собі жила у Лесика під ліжком.
Але якось вийшло так, що Лесикова машинка заїхала під ліжко, в
самий кут, аж до нірки. Лесик пробував якось ту машинку дістати, та не
зміг. Довелося відсунути ліжко. А коли хлопчик відсунув ліжко, отут і
побачив мишачу нірку.
– Мамо, мамо, – загукав Лесик.
– Не клич, не клич маму, – писнула Гризя, але Лесик її не почув. А
якби й почув, то що? Люди чомусь не люблять мишей. І маленькі
хлопчики також. А за що їх не любити? Маленькі, сіренькі, такі собі
милі створіння. Гризя ще й не встигла нічого зіпсувати, тобто погризти.
Може б і погризла щось, скажімо Лесикову книжку. Дуже Гризі кортіло
скуштувати її на смак. Та вона боялася себе виявити. А тут… Якось
само так вийшло. Ненароком. Ох, і напереживалася Гризя.
Тато і мама порадилася – і вирішили завести котика. Незабаром і
принесли звідкись. Це був навіть ще не котик, а маленьке кошенятко.
Дуже симпатичне. Навіть Гризі сподобалося. Димчате, з триколірним
хвостиком і білими лапками. Назвали його, довго не думаючи, просто
Мурчиком. Гризя охоче з Мурчиком подружилася б, але чомусь не
прийнято миші дружити з котом. Гризя не розуміла, чому так не
прийнято, але мама її застерігала, що це дуже небезпечно. Та Гризі однак
Мурчик дуже подобався. А про Лесика і казати нічого. Він гладив його,
носив на руках, напував молоком, – словом, любив свого Мурчика, аж
Гризю завидки брали.
– Бач, як везе тому котикові, – казала Гризя своїй мамі, що якось
забігла її провідати.
– І за що любити того кота? – дивувалася Гризя. – Хіба ж я не
краща?
– Ти, Гризю, може й краща, але ти – миша – от і все.
– Якщо чесно, то той котик і мені подобається, – сказала Гризя.
– Ти що! – жахнулася мама. – Як можна! Він же тебе має зловити.
Для того його й завели.
– Він ще маленький.
– Це нічого, що маленький. Коти ростуть швидко. І не зоглядишся,
Гризю, як він виросте. Пильнуйся, донечко. Ще добре, що ті люди для
тебе якоїсь пастки не придумали чи отруту не поклали. Вони можуть.
Пильнуйся, донечко.
– Ні, мамо, я їм тільки з Лесикового столика, а там ні отрути, ні
пастки бути не може.
– А Мурчик? Він же тебе неодмінно вполює.
– Не вполює. Я спробую з ним подружитися.
– Тоді ти, Гризю, геть зовсім немудра. Ніколи ще такого не було, щоб
кіт і миша друзями були.
Але так думають дорослі. Маленькі ж думають зовсім не так. Гризя
була ще майже мишенятком, і вона теж думала по-іншому.
Якось, коли Мурчик був у кімнаті один, Гризя тихенько покликала:
– Мурчику! Мурчику!
Котик став цікаво дослухатися: хто це там його кличе? Ніби ж
нікого нема. І знову тоненький голосок:
– Мурчику! Мурчику!
– Хто це? Хто це мене кличе?
– Це я, маленька мишка Гризя.
– А-а, це я, здається, маю тебе зловити. Щось таке, здається, Лесик
мені казав. І його мама також.
– Ні, Мурчику, Лесик не міг таке тобі казати. Він добрий і розумний
хлопчик. Він завжди залишає мені на своєму столику щось їстівне.
– Казав, казав. А мама його сварила, що Лесик завжди залишає щось
на своєму столику. Тому, мовляв, і миші завелися.
– Не миші, а одна маленька мишка Гризя.
– Однаково. А навіщо ти завелася? Тепер мама із-за тебе Лесика
сварить. А я тепер ще й мушу тебе ловити. Я б зараз же спробував, та
Лесик мене котлетами нагодував. Дуже нагодував.
І кіт комфортно розтягнувся на Лесиковому ліжку. Гризя замовкла.
Про що їй говорити з таким чваньком? Незабаром вже Лесик прийде. То
може їй з Лесиком поговорити? І вона стала чекати Лесика.
Нарешті хлопчик повернувся зі школи і весело став бавитися з
котиком Мурчиком. Гризі стало дуже образливо, бо з нею Лесик ніколи
не бавився. Правда й те, що Гризя намагалася не потрапляти Лесикові
на очі, але все ж їй було прикро, що Лесик так любить свого котика, а на
Гризю не звертає уваги, наче її й на світі нема. Гризя заховалася в свою
нірку і заплакала,тихенько, як вміють плакати тільки маленькі мишки.
Саме в цей час через підземні переходи до Гризі прийшла її мама.
– Ти чого, Гризю? – занепокоєно запитала вона, побачивши, що
Гризя плаче, бо всі мами на світі однаково переживають за своїх дітей. І
мами мишей також.
– Мені сумно, мамо.
– А чого ж тобі сумно?
– Бо на мене буде полювати Мурчик.
– Всі коти полюють на мишей. То не дивина. Коти полюють, а миші
хитрують, щоб не потрапити у їхні лапи. З такої причини сумувати не
треба. Це звичайне мишаче життя. Просто треба бути дуже обачною.
– А ще мені сумно тому, що Лесик мене не любить.
– Почекай, Гризю, – не дослухала її мама. – А може ти просто
голодна? То ходімо до нас. У нас зараз непогано. Наша господиня кудись
поїхала і залишила нам трохи продуктів. Ходімо.
– Я не можу.
– Чому, Гризю, не можеш?
– Мені жаль розлучатися з Лесиком. Я вже до нього звикла. І з
Мурчиком також жаль розлучатися.
Мама подумала, а потім сказала:
– Послухай, Гризю… А ти часом не хвора?
– Ні, я цілком здорова.
– Тоді ти якась ненормальна миша. Як таке може бути, щоб миша за
котом жаліла? Послухай, а може ти і не миша зовсім?
– Не миша? А хто ж я тоді?
– Ну… Може ти маленька людська дівчинка, перетворена на мишу?
Таке, кажуть, буває. Бо дівчатка чомусь завжди люблять котиків. Я це
знаю.
– Але ж я миша, миша! Он у мене і хвостик, і вушка! Я – миша.
– Тоді перестань говорити дурниці, бо я тебе врешті-решт укушу.
Гризя знову заплакала. Мама розсердилася і пішла геть. А Гризя
стала чекати Лесика. Мурчик спав на Лесиковому ліжку і муркотів так
голосно, аж маленькій Гризі робилося лячно.
«Спить собі, – думала Гризя, – хоч би йому що. А я вже їсти хочу, а
вилізти боюся. О, рипнули двері. Здається, Лесик іде. Треба якось з ним
поговорити. А кіт? То й що, що кіт? Лесик головніший за кота».
Прийшов Лесик. Він відразу розбудив кота і став з ним бавитися.
– Ах, ти ж, лежибока! Ах, ти ж, ледацюга!
Кіт радісно муркотів, а потім ніби нападав на Лесика. Було видно,
що гра обом подобається.
«Бавляться, – думала Гризя. – Їм байдуже до мене. А мені вже так
їсти хочеться, що, здається, живіт до спини приріс. Там у Лесика на
столику, либонь, печиво лежить. А як візьмеш, коли той кіт? Хоч би
вийшов куди чи що…».
– Лесику, Лесику, – тихо покликала Гризя.
– Хто це там пищить? – здивувався Лесик.
– Це миша, що живе в тебе під ліжком, – байдужісінько сказав
Мурчик.
– Як? Ти ще й досі її не зловив? – обурився Лесик.
– Не зловив, – зніяковів кіт. – Вдень я був ситий. Пам’ятаєш, ти мене
котлетами нагодував? А потім я просто захотів спати і заснув. От і не
зловив. Та зловлю ще. Куди нам спішити? Нехай ще поживе. Знаєш,
мені навіть її шкода стало. Воно таке маленьке, а ми з тобою он які
великі.
– Ти просто жахливий ледачий кіт. Як таке може бути? Миша живе у
мене під ліжком, а моєму котові хоч би що. Ой, буде тобі, як мама
дізнається. Вона просто викине тебе з хати.
– А давай ми мамі нічого не скажемо.
– Мамі треба все говорити, котику.
– Ми скажемо їй, неодмінно скажемо. Але не зараз, не сьогодні. От…
Завтра й скажемо. А до завтра я її неодмінно піймаю.
– Ну гляди. Бо залишишся без котлети і без молока. Я вже свою маму
знаю.
– Няв! Ходімо краще надвір. Там так гарно.
І вони пішли. Гризя довго вслухалася – тихо. Ще прислухалася –
нема. Тоді вона обережно вилізла з своєї нірки, про всяк випадок ще
прислухалася, а потім притьмом кинулася до Лесикового столу. Там і
справді лежало печиво.
– Ще зовсім ціле, – зраділа Гризя. – Лесик його ще навіть не їв. Ну
нічого, у нього ще є. Занесу його в нірку. Буде мені на потім. А сама ще
щось пошукаю. Тепер треба дбати про запас. Фу! Як нестерпно пахне
котом! І як Лесик може любити таке жахітне створіння?
Віднесла печиво у нірку, а сама взялася ретельно нишпорити на
Лесиковому столику і під столиком. Але там нічого цікавого не було.
Раптом смачний дух вдарив Гризі у її маленький носик.
– Хліб і ковбаса, – безпомилково визначила Гризя і зраділа. – Але
звідки цей запах?