Розповідь баби Федори

Баба Федора жила на самісінькому краю села. Далі вже хатів не
було. Далі починався ліс. От і виходило, що баба Федора жила під
самісіньким лісом. Хатинка її була, хоч і невеличка, зате міцна і тепла. А
в хаті пахло травами і всіляким зіллям. Воно
й не дивно: зналася баба на травах, часто людей від всілякої напасті
рятувала. І грошей за те не брала – Боже борони!
– Це не мій дар, а Божий, – казала стара. – Бог всякого зілля вродив на
поміч людині. А мого тільки й труду, що зібрати та насушити.
– І вам не страшно, бабо, ото під лісом жити? – питали у старої.
– А чого має бути страшно? Розбійники у мене нічим не поживляться.
Вони те добре знають – то й не поткнуться. То багатим боятися треба за
свої скарби. А мені що?
– А звірина? Тут же з лісу всякий звір може забігти.
– Звісно, що може. І забігає іноді. Особливо, коли йому сутужно. Тоді звір
у людини порятунку шукає.
– І вам доводилося допомагати комусь із звірів?
– Ого! Ще й скільки. Одного разу зайця підібрала. Воно ніби й не звір, а
заєць. Та все-таки. В пастку, бідолаха, потрапив. Якось вирвався, але
ногу покалічив. Знесилений і голодний сидів під кущем. Ще добре, що
лисиця його не надибала чи вовк-сіроманець.
Жив той зайчисько у мене місяців, мабуть, зо два, аж нога не
поправилася. Зовсім ручний став, що тобі кіт. Сиджу було, в’яжу, а він
вмоститься навпроти, на мене дивиться.
– Що, – кажу, – набридло тобі в хаті сидіти? За лісом скучив?
Мовчить, звісно, вухами пряде і розумними оченятами на мене
дивиться.
– Поживи ще трохи, – кажу. – Чого тобі до того лісу спішити? Ще
встигнеш. Нога добре поправиться, а там, гляди, і весна прийде, – отоді й
підеш собі, тримати не буду. Знаю, що воля і ліс сниться тобі. Хоч там і
небезпечно, а часом і голодно, та воля – вона воля і є.
Сидить зайчисько, вухами пряде і, либонь, все розуміє. То тільки ми,
люди, думаємо собі, що звір дурний. Ні, не дурний він. Аж раптом ні з
того ні сього закрутився мій куцохвостий, завертівся та й шасть під
постіль – і затаївся там у кутку. Що ж воно, думаю, таке? Коли чую,
щось наче гавкотить біля дверей. Бреше ото, наче той пес, тільки
тоненько.
– Ага, – думаю собі. – Це напевно лисиця. Мій пожилець її відразу зачув. І
лячно виходити в таку пізню пору, а треба. Щось, видно, трапилося з
рудою, якась халепа. Кажу куцохвостому:
– Ти не бійся, я її не пущу.
Беру ліхтарик і виходжу. І справді, лисиця. І кров на снігу. І страшно їй
мене до себе підпускати, та лихо їй: кров’ю стекла, безсила зовсім.
Видно, собаки бока пошматували, і таки добряче. Ото й прибилася до
моєї хати – порятунку шукати.
– Чекай, – кажу, – я зараз.
Відчинила я сінешні двері, а з сіней теплом війнуло, та певно й дух
заячий почула. Лисиця поповзом, поповзом – та й до дверей. Голодна,
видко, була.
– Е, голубонько, – кажу, – до хати я тебе, вибачай, не пущу. Там у мене
пожилець знатний, не про твою честь.
Винесла я їй трошки курятини, те, що з обіду зосталося, а сама думаю, як
же їй рану перев’язати? А що, коли вкусить? Це ж дичина. Хто може
знати, що в неї на мислі? Однак, якщо вона прийшла, то рятувати
треба. Тримаю ще кусочок м’яса, ліхтариком присвічую та й кличу
кумасю до хлівця. Там у мене і світло є, і сінця трохи припасено. Так,
про всяк випадок.
– Іди сюди, Руденька, іди, не бійся, – кажу лагідненько так, щоб її не
сполохати. А вона не йде, а повзе – сили не має. Заповзла до хлівця.
Скавчить, бідолашна, – видко, болить їй
дуже. До сіна її кличу. Повзе. Підповзла та й впала. Страшно мені. Ану
візьме та й вкусить. І псові не завжди можна вірити, а тут же дич,
звірина. Підходжу, даю решту м’яса. Їсть. Почекала, доки доїла, та й
починаю сіно під неї підмощувати – нічого, тільки
скавчить. Стала я до рани добиратися – нічого, терпить і скавчить. На
щастя, рана була не дуже глибока. Крові багато, але до середини пси не
дістали. Сяк-так промила від шерсті і бруду – не дуже приємна
процедура, а вона нічого, постогнує, як ото людина.
Замастила, заліпила, світло вимкнула.
– Спи, – кажу. Та й пішла.
На ранок приходжу – а в неї жар.
– Е, Руда, – думаю, – кепські твої справи, коли так.
Та давай її, як ото людину всім напувати. Через кілька днів
повеселішала моя лисиця, їсти стала. Не повірите. Доки вона одужувала,
я для неї дві курки зарізала. І не шкода мені
тих курей. Це ж їй сили треба було поновити, як ото людині. Вона у мене
все їла: і картоплю, і кашу, а особливо їй подобалося молоко. Хлептала
ото, як звичайний домашній пес. Доки я з лисицею морочилася, мій
зайчисько зовсім від рук відбився. Як здичів. А був
же ж зовсім ручний. Тепер тікав від мене, як чорт від ладану. Це тому,
що від мене лисицею пахло.
– Дурненький, – кажу було йому. – Хіба ж ти не бачиш, що я не лисиця, а
баба Федора?
А допомогти я їй мусила. Аякже! І їй болить, хоч вона й лисиця.
Бачу, що зайчисько мій все розуміє, але про всяк випадок від мене тікає.
Вийде, поїсть – і під постіль.
– Ну й сиди там, – кажу, – коли дурний.
– А що лисиця?
– Виздоровіла, поправилась, бік затягнувся, а з часом і хутром заросте. А
коли я відчинила двері свого хлівця – йди, мовляв, то не думайте, що
вона прожогом вискочила та й побігла. Зовсім ні. Сиділа, а потім ходила,
обнюхувала все. А потім повагом так вийшла та й ніби знехотя пішла в
напрямку до лісу. Потім ще приходила вночі. Сліди на снігу покинула.
певно ж вона, не хто інший.
– А заєць як? перестав вас боятися?
– Та перестав. Як тільки від мене лисячий дух вивітрився, так і перестав.
І ми з ним знову сиділи довгими зимовими вечорами. Він пряв вухами, а
я пряла вовну. А коли завесніло, я
відчинила двері і сказала йому:
– Іди вже. Весна в лісі. Тільки бережися, в пастку не потрапляй, бо я не
завжди поряд. Щоб часом не пропав.
Тільки переживаю трохи, бо він, живучи в мене, таки погладшав від
неробства. А для життя в лісі це не дуже добре. Важче буде тікати від
хижого звіра. Аби часом не вполювала його та лисиця, котру я
вирятувала. Але тому я вже зарадити не можу.
Та це що! Зі мною ще й не таке було. Якось, саме у жнива, жала я
жито на своїй нивці. Смужка така у мене є, попід лісом тягнеться. І
земля там не дуже родюча, але близькол від хати і все-таки щось та й
вродить. Ото жну я собі, на сонце поглядаю. Спекотно, як звиклося у
жнива.
– Ото, – думаю собі, – певно, треба йти додому, спеку трохи пересидіти. А
під вечір, як спека спаде, ще трохи вийду. Скільки там тої нивки. Завтра
й дожну.
Тільки я так собі подумала, коли чую – щось як зареве! Та так голосно,
так розпачливо.
Я розігнулася. Дивлюся – а прямісінько до мене суне ведмідь. На двох
лапах іде, як ото людина. Іде і реве.
«Ну, – думаю, – Федоро, тут тобі і гаплик. Прощайся з білим світом. І
перехреститися не встигнеш. А «Отче наш» проказати поготів».
Стала я та й стою. І втікати не пробую – не встигну, наздожене. Стою та
й чекаю, що то воно буде. А ведмідь реве, наче аж слова якісь вимовляє, і
все ближче та й ближче підходить. Коли дивлюся, а в нього в передній
лапі здоровенна тріска стирчить. Видать, глибоко залізла, що сам її
витягнути не може. Підійшов і став навпроти мене.
– Мо-мо-мо! – реве. Боюся я так, що ледве не млію. А що робити? Треба
звіру допомогти,
якщо вже просить. Такого страху, як тоді, я ще в житті не відчувала.
Кинула серпа та й підходжу.
– Бідолашний ти, Михайле. Як же це ти так? Ну, давай свою лапу. А сама
боюся, що, як йому заболить, і він на мене кинеться? Та робити нічого.
Глибоко засіла скалка. Та ще й не рівна, а якась наче зубчата.
помаленьку, потихеньку витягнула я її. Звір реве,
кров з рани ллється, а в мене з собою анічогісінько, лише звіробій
заварений мала з собою замість чаю, без цукру, щоб спрагу вгамувати.
Беру пляшку, промиваю – нічого, терпить. Тоді зняла я з голови хустку
та й перев’язала йому лапу. Все ж безпечніше.
– Ну, – кажу, – іди, Михайле. Та завтра знову приходь.
І що ви думаєте? Прийшов таки. Тут я вже до нього сміливіше
приступила. Була певна, що тепер він вже мені нічого не зробить. Я вже
мала з собою все, що було треба для такого випадку. Промила,
замастила, ще й бинтом зав’язала.
– Приходь ще, – кажу. І приходив. Ще раз чи два приходив. А потім рана
загоїлася – і більше я вже його не бачила.
– А меду часом він вам не приніс, як ото інколи в казках буває?
– Ні, меду він мені не приносив, та я мала втіху, що допомогла тварині.
Але страху, скажу вам, я тоді добре наїлася. На все життя запам’ятала.