КОМУ – КАЗАТИ, А КОМУ – СЛУХАТИ
ЗМІСТ
Замість приказки
Гризя
Бублик та його друзі
Не можна кривдити жабу
Розповідь баби Федори
ЗАМІСТЬ ПРИКАЗКИ
Бабуся Тетяна сидить на стільчику. Довкола неї –
діти,внучата, свої і чужі.
В хаті тепло. Кіт Мурко умостився в бабусі на колінах. Діти не
проти, щоб з ним побавитися, але бабуся Тетяна не дозволяє:
– Не займайте його. Мурко набігався надворі, а там холодно, сніг,
мороз, – зима до нас прийшла. Нехай Мурко поспить.
– Тихо, Сергійку, Мурко спить, – зупиняє Юля свого галасливого
молодшого братика.
– Нічого, Юлечко, наші розмови Муркові не заваджатимуть. Аби
лише його ніхто не зачіпав.
– А погладити Мурка можна?
– Можна. Тільки легенько.
Кожна дитина підходить і легенько гладить Мурка. Кіт собі спить
і муркоче, та легенько ворушить хвостом. Це означає, що він не дуже
задоволений, що його турбують. Максимко любить пустувати. Йому
дуже хочеться смикнути Мурка за хвіст, але бабуся Тетяна розгадала
наміри хлопчика і насварилася на Максимка пальцем.
– Ну-ну! Ніколи такого не роби. І навіть не думай. А якби ти був
котиком? Як би тобі було?
– А звідки Ви, бабусю, дізналися, що я хотів зробити? Як Ви
здогадалися? –
зашарівся, але не розгубився Максимко.
– Та вже знаю. Я ж казкарка. Майже чарівниця. Ну гаразд. Всі
вмостилися?
– Всі. Всі.
– То хто ж у нас цього разу казки казатиме?
– Ви, бабусю, Ви, – загукали діти.
– Я – то й я. Але так не годиться. Давайте спробуємо
лічилку-смішилку. А раптом кому іншому випаде казки
розказувати.
– Ми не вміємо, – невпевнено сказали діти.
– Як це ви не вмієте? Бути такого не може. А як не вмієте, то треба
вчитися. Бо ж не даремно в народі кажуть: «Невмілого і руки не болять».
– Давайте лічилку. Тільки яку?
– Є у мене тут одна … навіть не одна, а дві. Давайте лічити. Хто у
нас буде лічити?
– Мар’яна. Мар’яна.
– Ну що ж, Мар’янко, лічи.
– Сіла мишка на пісок,
З’їла мишка колосок.
Ще зосталися зернята
Непосидькам-мишенятам.
Щось і нам зосталося,
Та не всім дісталося.
Не ледачкуй,
Казку готуй,
Слухати охочі
До самої ночі.
Бабусю Тетяно, Вам казку казати.
– Мені – то й мені.
– А Мар’яна неправильно лічила.
– Чому неправильно?
– Бо вона Тарасика пропустила.
Мар’яна пробувала захищатися.
– А Тарасик однак не вміє казки розказувати.
– Чому не вміє?
– Бо не вміє.
– А коли не вміє, то нехай вчиться. Ну, якщо так, то тепер,
Тарасику, ти лічи.
– Колесо коло Катрусі котилося.
Колесо коло Катрусі спинилося.
Тут воно впало і досі лежить.
Нумо скажіть, хто за ним побіжить.
– Однак Вам казати, бабусю Тетяно, – заплескала в долоньки
Мар’янка.
– Мені – то й мені.
Мені казати,
А вам слухати.
Нікого не займати,
Потилицю не чухати.
Не кашляти, не чхати.
Більш нікого не чекаємо,
Нашу казку починаємо.