– Мамо, а що, хіба вже весна прийшла?
– Ні, донечко. А що?
– Мені здається, що я тану…
І дівчинка заплакала. Матері на руки капнула гаряча сльоза її вже не крижаної доньки.
– Не бійся, донечко, тепер нічого не бійся.
– І весни?
– І весни також.
А на лаві під образами сидів кобзар. Він нічого не міг зрозуміти, але знав лише одне: його пісня зробила якесь диво. Та до того йому було не звикати. На те він і кобзар.