Нарешті випав сніг
Розгорався світанок, тихий і погідний, як дитячий сон. Починався день, такий безгрішний, що, здавалося, нікому не міг принести ніяких бід. Невидимий ангел літав на своїх білих крилах, розсівав по землі мир і спокій.
Настуня встала, хоч її і ніхто не будив: боялася проспати росу. Треба ж було гнати пасти. Не свою худобу, то чужу. Однак треба. Надворі прохолодно. Настуня те знає. Хоч сонечко з вікна лагідне, та зранку завжди прохолодно. Нічого. Настуня кофтину візьме, ту, що їй тітка Уляна дала. Вона ще велика на дівчинку. Але то байка. За те ж тепла. Настуня позашивала дірки на рукавах, навіть латочку поставила. Це вона вміє, хоч ще маленька. Так всі кажуть. Маленька чи не маленька, але, якщо мами нема, то хто ж буде? Мусить сама. Мама померла ще восени. Всі позітхали, поплакали, помолилися та й розійшлися. З того часу дівчинка сама. Приїжджали за нею, хотіли у дєтдом забрати. Тікала, ховалася, бо не хотіла їхати зі свого села. Тут всі її знають, і вона знає всіх. А що? Як подумати, то не така вже вона маленька. Їй ось у липні виповниться 12 років. Хіба ж це мало? Read More