ПОКЛИКАНА БУТИ ОНУКОЮ

Настя росла в дитячому будинку. Як росла – про те ніхто не знав – не любила розповідати. А коли хто-небудь настирливо хотів покулупатися в її минулому, сердилася і грубо обривала цікавого. Вижила, виросла, а все решта не мало ніякого значення. Настя навіть швейне училище закінчила. Професія швачки не бозна-яка, але жити можна. І на кусок хліба собі можна заробити, а це не так уже й мало. Настя це знала і цінувала той кусок хліба. Тільки-от з житлом кепсько було. Зараз дівчина працювала у швейному комбінаті, то тут був гуртожиток, а якби хотіла перейти на іншу роботу, то було б непереливки: довелося б житло шукати. Знайти житло –  це не проблема. А от з чого платити? Отож-бо й воно. Якби вона мала власну, ну хоча б маленьку, комірчину… Та ще хоча б стареньку швейну машину… Read More

«Чужу біду руками розведу, а своїй ради не дам». Так в народі кажуть. А я ні чужу біду не розведу, ні своїй ради не дам. Чи то вже я така родилася, чи така вже мені доля судилася? А ще муляє думка чи то біди і справді Бог нам посилає  за наші гріхи, чи люди на людей ті біди придумують. Мабуть, що таки люди. До чого тут Бог? Це вже звикли так – на Бога все скидати. Бог не був би такий жорстокий. Хоч би дітей пожалів. А люди… ніхто нікого не пожаліє, ніхто ні на кого не зглянеться. Хоча…брешу, прости, Господи. Не від злості брешу, а від розпачу. Бо кому ж знати, як не мені, що поміж людьми всякі трапляються. Є й добрі. Бо інакше б я пропала. А так- вижила. Read More

Стара Пилипиха сиділа під хатою. Пильнувала курчат від сороки та час від часу на курей агушкала, що порпалися в смітті і розкидали його по всьому подвір’ї. Read More

          Яка ж то довга дорога зі Львова до Сімферополя. Тепер вже не кожен їде до Криму відпочивати, бо Крим окупований. І скільки б ми не твердили, що Крим – це Україна, особливо на мітингах, до України Крим просто так не повернеться. Я не знаю, що для того треба зробити, щоб він повернувся, бо я звичайна собі жінка, і навіть не політик, хоча тепер всі політики. Щоб Крим повернувся, очевидно, треба докласти чимало зусиль. Всі про те знають, але мовчать. Та зараз між іншим йдеться не про те. Йдеться про колишню подорож до Криму, поїздом, до Сімферополя. І знову ж… тепер і потяги курсують швидше. А колись… тридцять шість годин! Це ж збожеволіти можна! Та ніхто не божеволів. Всі їхали з задоволенням, бо влітку переважно до Криму їхали відпочивати. Хтось їхав з дітьми, хтось без дітей, хтось з жінкою, а хтось без жінки, а якщо з жінкою, то з чужою, і це відразу було видно. Хтось важко переносив дорогу, хтось легко. Та всі їхали, і ніхто особливо не ремствував. Влаштовувались хто як міг. Тридцять шість годин – то, ясна річ багато. А спека! А задуха! А бруд і туалети! А таргани! А часом і миші… словом, далека дорога потягом. Read More

Сама не знаю, чому я розворушила ту давню історію. Згадалося… А може вічність постукала у вікно і шепнула:

«Напиши. Ти можеш. Бо більше нікому. Нехай після неї залишиться пісня чи молитва…»

А може просто… Десь у вічності блукає душа, яку нікому згадати зі сльозою у пісні чи молитві. Прости мені, Господи, і пом’яни в царстві своєму спочилу рабу твою Марію. От я й пишу… Read More

Мені інколи дорікають, що в своїх оповіданнях я надто захопилася побутописанням і жіночими долями. Що ж, то правда. Та тут вже нічого не вдієш. Жінки – завжди жінки, при будь-якій владі, при будь-якому устрої. І на їхні тендітні плечі лягають всі турботи про родину: чим нагодувати, в що одягнути, як влаштувати. Добре, коли хоч трохи допомагає чоловік. Але ми знаємо, як найчастіше воно буває. Жіночі долі… Вони залежать не від нас з вами, а від характерів, він накреслень згори і від його величності побуту. О, від нього багато залежить. А ще від того, як людина його сприймає. Одна спокійно, з гумором, наче бавлячись, а друга… Та про те згодом. Та й не тільки про те. Про що? Та… Прочитаєте. Якщо захочете.

Read More

ОЗВІТЬСЯ, ЛЮДИ

Заснути, заснути, заснути і не думати ні про що. Про те, що нема грошей, і що її чоловік вже тиждень десь віється по світах, лишивши її з дитиною на самовиживання. А як жити? Як виживати? Про те мала знати тільки вона. Бо більше нікому не було до того діла, нікого те не обходило. А вона не знала – і це було найгірше. Бо якби сама, то їй би і горя мало. Скопитилася б де-небудь, хоч і в рові, – та й нехай так би й було. А тут… Не можна. Не має такого права. Бо у неї син – її втіха, її розрада і її клопіт. І тому вона мусить жити, мусить виживати. А як? Отого вона не знала, ще не придумала. Правда, був один варіант. Але то було таке неприйнятне, таке огидне, що… Read More

НЕ НАРІКАЙ НА ДОЛЮ

Єва народилася у Львові. Скільки себе пам’ятає, жила в підвалі по вулиці Бема. Знала тут кожну браму і, здається, кожний камінчик. Все тут їй було рідне, і навіть її підвальна квартира. З її вікон було видно безконечну вервечку людських ніг, що йшли та йшли по тротуару.

«І куди ті ноги, власне, ті люди все йдуть та йдуть?» – думала Єва, спостерігаючи зі свого вікна за людським потоком. Її підвальна квартира була сира і незатишна, але, рано втративши батьків, Єва змалку навчилася цінувати навіть такий свій прихисток, бо знала, що могла не мати і його. Read More

НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ ЗВИЧАЙНОЇ ДІВЧИНИ

(казка для дорослих)

Жили собі чоловік і жінка, і мали вони донечку Галинку. Добре жили:  ні вбого, ні багато. Мали нивку – то зі своєї праці і жили. Зате з дівчинки своєї мали велику втіху, бо їхня Галинка була така гарна, що такої вродливої дівчинки не було у всій околиці. Хто на неї гляне, той про біди свої та негаразди забуває, любенько так на світ Божий дивиться  і посміхається. Ще маленька така, як куріпочка, а вже і корову пасе, і в полі працює, і матері на городі та в хаті допомагає. Сусіди хвалять Галинку – не нахваляться, батьки тішаться нею – не натішаться. Read More

НЕБАЖАНИЙ ГІСТЬ

Діялося те не тепер, а в давні часи, коли ще люди не знали ні комп’ютерів, ні автомобілів. Серпами жали, в холодку не лежали, косами косили, грошей у батьків не просили, самі заробляли, споживали те, що мали, а як не мали, то й так обходилися. А що ж то за життя було, спитаєте? А так і жили. Їли і пили вміру, шанували християнську віру, як могли, так жили, зате здоровіші були. Жив у ті часи хлопець на ім’я Свирид. Красень, що й не сказати. Змалку сиротою ріс, то ж роботи не боявся. Свого поля не мав, так зате наймитував. Кожен господар спішив один поперед другого Свирида найняти, бо знав, що у збитку не буде. Робить за трьох, а їсть – що дадуть. Зате Свирид мав свою хату. Хоч старенька, зате ж своя. І не безверха. Як сонце, то не пече, а як дощ, то не тече. От жив той хлопець, жив, аж доки не доріс до такої пори, коли парубок розуміє, що без господині жити кепсько. Страва незварена, сорочка непрана та й лагідне слово сказати нікому. Голуби – і ті паруються, а то ж таки люди. От став Свирид до дівчат приглядатися. І впала йому в око Марічка – вдовина дочка. Гарна, як писанка, а що вже розумна та співуча – кращої не знайти. То й шукати не треба. По жнивах і засватав дівчину, а у м’ясниці готувалися і весілля відгуляти. Свирид боявся, що її мати супротивитися буде, бо наречена була середнього достатку. Але мати нічого проти не мала, навіть рада була такому зятеві. Read More