ЩАСТЯ, ЯКОГО НЕ БУЛО

Насправді вона звалася Оксана. Але це ім’я видалося їй якимсь негармонійним з її особистістю, а може навіть мало якийсь буржуазний присмак. Стверджувати того вона не могла, але так їй здавалося. Тому… Тому Оксана сама змінила свої осоружне ім’я. Ні, по документах вона так і залишилася Оксаною. Тут вже нічого не зробиш. А в житті вона вимагала, щоб її називали Аделіною. Це було оригінально. Ні в кого не було такого імені. Спершу всі над нею сміялися, а потім – нічого, звикли. Хтось називав її Адою, хтось – Ліною, а хтось називав повним іменем – Аделіною. Тільки мати ніяк не хотіла коритися примхам доньки, не хотіла іти у неї не повідку і вперто називала її Оксаною. Read More

Я тоді жила у Львові по вулиці Торф’яній у гуртожитку від підприємства, де працювали сліпі. Я теж належала до того товариства. Працювала в цеху, а після роботи йшла до університету, бо вчилася на вечірньому відділенні. Поєднувати роботу і навчання було важко, але цікаво.

В нашій кімнаті в гуртожитку завжди було повно людей. Часом це втомлювало. А що зробиш? Якусь таку притягувальну силу мала наша кімната чи ми з Марійкою. Звучала радіола, хтось навіть пробував танцювати. Які там танці! Кімната тісненька. І так добре, що на двох. Марійка активістка, а я вчуся в університеті. Read More

ЧАРІВНИЦЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ (казка для дорослих)

Вона стояла під ясними зорями, дивилася в небо і молилася. Кому молилася? Того вона й сама достеменно не знала. Чи тому єдиному всюдисущому Богові – творцеві всього видимого і невидимого, чи… Текля завжди була трохи язичницею. Вона вірила в сонце і місяць, в квіти і трави, в дощ, грім і вітер, а ще в того дуба, що ріс неподалік. Він здавався їй старим грізним велетом, що міг покарати, а міг і заступитися за скривдженого. На дев’яностому році життя Текля так і не визначилася зі своєю вірою – чи вона християнка, чи язичниця. Все це в ній якось суміщалося і не заваджало одне одному. В Теклиній хаті висіли образи, жінка ходила до церкви, світила паску, сповідалася і причащалася, та так і не знала, в кого і в що вона вірить. Казала якось про те священику на сповіді. Він скрушно похитав головою і нічого їй на те не відповів. Мабуть подумав собі, що Текля вже стара і що недовго вже їй зосталося світом нудити та Бога шукати. Read More

Ти будеш завжди (листи з небуття)

Мені 40 років. Для чоловіка це ще не старість, але вже й не перша молодість. В житті чогось досягнув – захистив кандидатську дисертацію. За докторську не беруся – ліньки. Потреби в тому не відчуваю та й стимулу бракує. Дітей нема, дружина голову не клопоче, бо дружини теж нема. На коханок вистачає. Вони в мене скромні. Сам вибираю. Спершу всі намагалися мене женити. То одну наречену сватали мені, то другу. А потім врешті-решт зрозуміли, що це справа марна, і дали собі спокій. Живу спокійно, стабільно, спиртним не зловживаю, тривалих романів не заводжу, і всі поза роботою. Так краще. Отже, живу собі сумирно, ні з сусідами, ні на роботі ніяких конфліктів. І тут… А тут починається найцікавіше, як у кіно, у найсучаснішому серіалі. Мені стали приходити якісь дивні листи. В стандартних конвертах, без зворотньої адреси. За те моя адреса виписана чітко, без помилок. Почерк виразний, каліграфічний, видно, що пише людина, що досконало знає мову і звикла чітко формувати і висловнювати свою думку. Read More

Данилко сидів на килимі і бавився новою іграшкою. Це був автобус на пульті. Цей автобус не просто їхав, керований пультом. Коли на його шляху зустрічалися перепони, тоді він звертав і намагався їх оминути. Данило вибудував перепони з кубиків – і автобус вправно маневрував. Від такої іграшки хлопчик був у захваті. Такого автобуса у нього ще не було. Досі Данилко жив у дитячому будинку. Дітям інколи дарували іграшки, але це були іграшки спільні. Ними бавилися всі. А тепер хлопчик мав свій власний автобус. То була втіха. Правда, трошки сумно було від того, що Даник не міг показати своїм хлопцям, яку чудову іграшку йому подарували. Бо у Даника тепер є тато і мама. Це вони купили йому такого дивовижного автобуса. Та й не тільки автобуса, а ще конструктор, олівці, фарби, альбом для малювання. А його друзі залишилися жити у дитячому будинку, і їм ніколи ніхто не подарує таких іграшок, якими тепер бавиться Данилко. Read More

Реабілітація

Сумував новий рік. Він щойно прийшов до людей, був ще зовсім новий, а вже засумував. Бо в цей день, в день нового року, на АТО загинуло два хлопці. А новий рік йшов до людей, несучи з собою розваги та пустощі, а тут… Сльози. Він так і не розібрав, чиї то сини загинули. Плакали всі. Отже¸ свята не було. А він так сподівався. Read More

Дійові особи:

Оля;

Олина покійна мати;

Петро. Read More

ПОРОЗУМІЛИСЯ

Петро і Антін вчилися разом в школі. Друзями великими не були, але й не ворогували і не билися ніколи. А потім розійшлися і не прагнули  зустрічатися. В кожного склалося життя по-своєму. Так проходили роки, десятиліття. А тут якось під вечір зайшов Антін до Петра і виглядало так, ніби вони тільки вчора  бачилися. Горілок Петро розпивати не любив, тому взяв кілька пляшок пива. Отак і сиділи допізна, розмовляли про всяке, а Петро все ламав голову: що привело до нього Антона. Не прийшов же він просто так – це очевидно, бо ж не приходив стільки літ. Read More

ТЕТЯНА КЛУБОК

ПОЛОНЯНКА СТОЛІТЬ

Радіоп’єса

Містерія чи казка Read More

Отець Атанасій служив у своєму селі вже не один десяток літ. Тут народився, виріс, тут і зістарився. Зманювали його на чужі багатші села. Казали, що в чужому селі служити краще: мовляв, більша пошана і заробітки суттєвіші. Не спокусився. Не йшов звідси нікуди. Про заробітки не дбав, а пошану мав і тут, серед своїх односельців. Був статечний, врівноважений, знав своїх вірян, знав, у кого що болить, кому яку пораду можна дати, як полікувати зболену душу. Був справжнім душпастирем. Read More