ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Делікатно торкаюся людської душі, людських почуттів. Чому делікатно? А тому, що мої персонажі невигадані. Вони живуть на землі і їм болить кожен доторк. Вигаданим персонажам не болить або болить менше. З вигаданими персонажами можна поводитися вільніше. Можна нав’язувати їм різні сюжети, створювати для них екстримальні ситуації. Аби лиш читачеві було цікаво. З вигаданих пересонажів можна ліпити злодіїв, вбивць, шахраїв і розбійників – вони не образяться. Однак шкода. Бо вони, хоч і вигадані, та для автора живі-живісінькі. То що тоді? Тоді… Може краще писати про вигаданих людей? Про тих, котрі ніколи не жили і житимуть тільки в літературних творах? Може так було б легше писати. Не треба було б зайвої делікатності, обережності. Але тоді твір був би не такий реалістичний, тоді в ньому не звучала б ота життєва струна, без якої і твір – не твір. А хочеться… Хочеться нездійсненного: щоб у всіх все було добре. А так не буває. От і стоїть розгублена письменниця серед друзів і ворогів (так, так, є й вороги, на жаль…) і думає: то про кого ж їй писати? До кого йти? І все-таки я думаю, що писати треба про реальних людей. Вони не ідеальні, мають свої мінуси і плюси, свої біди і негаразди, як всякі живі нормальні люди. З ними хочеться радіти і плакати, їх хочеться любити, їм співчувати, чимось допомогти. Хтось називає це літературним рейдерством – нехай. Але я знаю, що вони є, і мої персонажі знають, що є я, їхня письменниця, поетеса, казкарка Тетяна Фролова – донька Ілька Кноля. Я люблю вас, люди, і я з вами. І буду з вами доти, доки Бог мені дозволить, а може й потім. Живімо разом в радості і в горі.
А ще мрію… Ні, це не мрія, а так, як каже мій Лайош, мереща – цікаве слово. От якби зробити такий творчий вечір, щоб покликати на цей вечір персонажів своїх творів (кого ще можна покликати). Думаю, було б цікаво. І запитати б у тих реальних персонажів, як їм живеться в літературних творах. Цікаво, що б вони відповіли. Хтось би посміявся з моєї мерещі. А хтось може ні. Бо що ж тут смішного? Хтось з персонажів може й прийшов би на такий літературний вечір. А чого ж?.. А я потиснула б їм руки і сказала б… А може й нічого б не сказала – не змогла б. Хто зна… А поки що витягаю із своєї шафи недописану повість з живими-живісінькими персонажами. Треба дописати. Чи так вже конче треба дописувати ту повість, коли не знаєш, чи побачить вона світ?
«Однак треба. Аякже! Треба ж довести до кінця долі своїх невигаданих персонажів. Треба однак…»
І що думати наперед, як складеться шлях моїх творів? Як вже буде… А вони терпляче чекають, доки я їх допишу. А потім так само терпляче чекатимуть, доки їх хтось видасть. Тільки думаю, що того я вже знати не буду.