Кіт сидів біля смітника і несамовито гриз кістку. Думаю, що не тому він її так заповзято гриз, що вона була така дуже смачна. Просто кіт був дуже голодний. Чоловік і жінка стояли неподалік і стежили за котом. Жінка зітхнула:

– Голодний…

– Але морда яка! Нахабна і самовпевнена. Такий вижеве навіть на смітнику.

– Без людської доброти… Хто зна… Який розкішний кіт, – замилувалася жінка.

– Розкішний! Де ти тут розкіш побачила? Брудний, як сажотрус.

– Бо білий. То нічого. Його можна помити. Уявляєш, яким він стане красенем, як його помити?

– Уявляю. Тільки хто став би мити бездомного кота?

– Я! Я хочу взяти його собі.

– Собі? Отого бездомного замазуру?

– Кажу ж тобі: його можна помити. А кіт розкішний. Близький до породистого. А може й породистий.

Жінка нахилилася і покликала:

– Киць-киць!

– Хіба ж він знає людську мову? Хто і коли його кликав?

– Нічого. Навчиься. Це розумний кіт.

– А ти вже й розум його визначила? Цікаво, по чому.

– Це по очах видно. Він слухає і дивиться на тебе: намагається зрозуміти, що йому кажуть.

– А ти вже й в очі йому заглянула?

– Заглянула. Слухай, а чого ти так вороже налаштувався до того кота? Що він тобі зробив?

– Та нічого він мені не зробив. Просто я не люблю занедбаних котів

– Занедбаних! Не його у тому вина, що він занедбаний.

– Якщо ти так хочеш кота, то можеш сообі на базарі породистого, доглянутого купити. Там їх до вибору і до кольору.

– То не те. Розумієш?.. Не те. Базарні породисті коти якісь… Панські, розманіжені чи що. У них в очах нема отієї іскорки, відданості, прив’язаності. Наче ми їм щось винні. Мовляв, купили – то доглядайте мене. А мені хочеться порятувати хоч одну котячу душу.

– Кажуть, що у котів нема душі.

– То неправда. От у людини не завжди є душа. У декого її немає.

Жінка підійшла ближче і нахилилася до кота.

– Підеш до мене? Ну… Киць-киць! Немаю чим тебе пригостити. То може й краще. Бо заманути тебе ковбасою – нехитра штука. А так, без ковбаси,  сама тільки приязнь. Ну то як? Підеш до мене? Підеш. Я знаю, що підеш. Ти повірив мені. Ти зрозумів, що я кривди тобі не заподію. Прада, котику? Правда, розумнику?

Кіт наполохано нашорошився, але агресії не виявляв. Може на нього вплинув лагідний голос жінки і її щира інтонація. Кажуть, що тварини дуже це відчувають..

– Обережно. Бо як подряпає  тебе така потвора, то біди не оберешся.

– Нічого не подряпає. Правда, котику, не подряпаєш? Ну навіщо б ти мав мене дряпати?

Вона вже тримала кота на руках, а він ще недовірливо придивлявся, дослухався і принюхувався. Від жінки пахло домом, але котик ще того запаху не знав.

– Не бійся, котику. Не бійся, Біланчику. Я тобі кривди не зроблю.

– А ти вже й ім’я йому придумала?

– А що? По-моєму, гарне ім’я –  Білан.

– А по-моєму, йому більше підійшло б Замазура.

Кіт вже збирався вмостити голову на плече жінки,  а може й задрімати,  та ще перед тим сердито зашипів на чоловіка.

– Ти дивися., морда. Ще й шипить.

– А це його реакція на твою агресію.

– Ну, не знаю, як там щодо агресії, але я  так думаю, що ми з твоїм котом в одній квартирі не вживемося.

Жінка протрактувала це як жарт і засміялася.

– Тоді тобі доведеться йти в готель,  бо кота в готель не приймуть. У нього нема паспорта.

Чоловік жарт не сприйняв і насурмонився.

– Якщо тобі кіт миліший за чоловіка… Щож, будеш жити з котом.

Жінка  на раз посерйознішала.

– Андрію, що з тобою сьогодні? Що на тебе найшло?

– То я у тебе мав би спитати. Що у тебе за котячі пристрасті? Для клімаксу ще наче ранувато.

– До чого тут клімакс? Я завжди любила котів. Хіба ж ти того не знав? А цей кіт чомусь мені дуже сподобався.

– Про мене, заводь хоч крокодила. Тільки до мене зі своїми крокодилячими проблемами не звертайся.

– Добре. Не буду.

Кіт вже солодко спав на плечі своєї господині. Що снилося йому? Може та кістка, знайдена на смітнику, яку він так і не догриз. Кіт спав і тихо муркотів. Це був вияв особливої приязні.

– Бачиш, він мене відразу признав.

– А на мене зашипів, каналья!

– Андрію, не можна так. Цеж нестерпно.

– То й не терпи. Хто тебе заставляє?

– Ще бракувало, щоб ми із-за кота посварилися.

– Ти, видно, того тільки й хотіла.

– Я сварку не починала. Ти почав. І кіт тут ні до т чого. Це тільки приключка.

Вони йшли по вулиці. Кіт дрімав на плечі жінки. Брудний білий кіт на ошатній  кашеміровій одяганці елегантної жінки. Чоловік був насурмонений, а жінка дивилася на кота і посміхалася. І це ще більше дратувало чоловіка.

– Всю куртку собі вимастиш з тим сажотрусом.

– Нічого. Виперу.

– Не вмієш берегти гарні речі. І купувати шкода.

– То й не купуй.

Жінка не хотіла сердитися. Вона дивилася на свого Білана і посміхалася. І, здавалося, через ту її посмішку не могла проникнути чоловікова злість.

– Нічого, котику. Я тебе помию – і будеш ти у нас біленький. Правдва?

Чоловіка це дратувало неймовірно.

«Що за вибрики? Ну чому вона розмовляє з котом, як з дитиною? Геть чисто здуріла кубіта!»

 

Після ретельного миття кіт і справді став білим. Лише чорні шкарпетки, чорна краватка і кінчик хвостика.

– Який цікавий окрас, – не помічаючи злості свого чоловіка, захоплювалася своєю знахідкою Надія. – І чого природа тільки не вигадає. Це ж треба! Ну чого ти і досі сурмонишся? Подивися, який він гарний. Ну просто красень. Хоч на виставку. Правда, Біланчику?

Кіт повернув голову.

– І до імені свого він вже звик. Я ж казала, що це розумнийц кіт.

Андрій і не глянув на того красеня. А що на нього дивитися? Кіт як кіт. Помила –  і став білий. То й що? Всеодно – бомж.

«Колись викину, як жінки не буде – та й по всьому. У, як сердито на мене дивиться. Наче вміє читати думки. Як тигр. Дай йому волю – то так і кинеться. У, морда!»

Та якось мусив миритися і з котом, і з жічиними витрибеньками. Якщо вона вже ткак хоче того кота, то нехай собі має. А він ні разу його так і не погладив. Вони з котом обмінювалися неприязними поглядами – от і все. Так і приживалися. Мирне співіснування. То й за те розумний кіт нехай дякує.