Баламут

Микола Джига був першим парубком на селі. Кремезний, пишночубий, під чорним вусом, – красень! Коли йшов по селі, то дівок хоч у покоси клади –  так вже за ним мліли. А він що? Та… вже ж не гребував стільки вже тих дівчат перебаламутив, що страх. Якось його перестрів священик – то й він просто серед дороги говорив з Миколою. Намагався напутити його на шлях істини.

• Не гоже так, сину мій. Гріх. Матері, що дочок мають, нарікають на тебе.
• Хіба я, отче, винен, що дівки так легко даються на підмову? Хіба що дурень не скористається з такого. І ви, отче, вибачайте, якби молодші були та не були священиком…
• Стидайся, рабе Божий, таке мені казати.
• Так то ж правда. А чого за правду соромитися?
• І в церкві я щось давно тебе не бачив. А про сповідь вже й не кажу. Я вже й не пригадаю, коли сповідався ти взагалі.
• Винен, отче, винен. Молодий ще. Виправлюся.
• Нема чого свої гріхи на молодість списувати. Та, якщо розібратися, не такий ти вже й молодий. Другі в твоєму віці уже й дітей похрестили. А ти все ходиш та довкола себе блуд сієш. Негоже так.
• З дітьми, отче, встигнеться. А блуд… він сам якось мене чіпляється. Такий я вже вдався.

Не встиг Микола з панотцем розминутися, як назустріч Марусина мати.

«О, буде мені, – подумав Микола. – що за день такий сьогодні. Сама напасть».

• Здоров був, парубче, – озвалася жінка.
• І ви здорові будьте, тітусю.
• Воно може й не пасує мені з тобою так говорити, але мушу. Скажи мені, собачий сину, чи будеш ти сватати мою дівку?

Микола знітився.

• Та якось ще… не знаю. Весілля ще начебто не приспіло.
• Не приспіло, кажеш? А з дівкою в лози ходити приспіло?
• Ну, тітусю. Діло це молоде. З кожним може трапитися. Та й ви колись, не кидаючи каменем у ваш город, теж не від того були.

Це був натяк на те, що Текля Марусю без чоловіка привела.

• Ах, ти ж, песиголовцю! То ти смієш мені таке казати? щастя твоє, що під руками ломаки ніякої не маю. Я б тобі показала, як не шанувати старших людей. Ти диви на нього! Ще й пащекує! Звів дівку ще й чваниться, ніби щось путнє зробив.
• Чекайте, тітусю. От ви мені гибель справляєте. І завжди так. Парубок винен. А якщо подумати. Я ж вашу Марусю силою в лози не тягнув. По любові та по добрій згоді пішла.
• А задушився б ти зі своєю любов’ю! Щоб тебе колька сколола! Сто болячок тобі в печінку! Щоб на тебе грім серед ясного неба! Щоб тебе рідна мати не оплакала! Щоб ти спасения не мав ні на цьому, ні на тамтому світі!

Подальших прокльонів Микола вже не чув. Він розвернувся і спокійно, без поспіху, пішов собі геть, лишивши тітку Теклю клясти серед дороги.

Воно, якщо розібратися, то й Миколі непереливки з тим його парубкуванням. Його ровесники всі вже переженилися. Доводилося парубкувати з молодшими від себе. А то не така вже легка справа. Збиткуються молодші, дядьком дражнять. Затівати бійку ніби нізащо. От і мусить терпіти. По весіллях вже йому до чарки співають , якої сам колись співав таким парубкам.

Ой, гаю мій, гаю,

Ти зелений гаю,

Чому ся не жениш,

Ти старий бугаю?

• Ой,ой,ой, – бідкався сам собі Микола. – Невже таки доведеться женитися? Хоч не хочеться, а таки доведеться. Оженить мене те кляте село та людські язики. І прощай, парубкування, парубоцькі гулі і дівочі втіхи. А шкода, ой, як шкода.

Та й мати вже спокою йому не дає. Женися та й женися. Коли та й коли вже невістку приведе? Коли та й коли невістка перебере на себе всі господарські клопоти. Якби ж то так легко було. Але матері того ти не поясниш. Може воно й нічого жонатому, та от біда та немала, треба буде сидіти біля одної жінки. Не те, що зараз – вольному воля. Правда, і жонаті собі дещо дозволяють, але то вже не те. Та все частіше задумувався Микола: якщо сватати, то кого? Подумки перебрав дівчат, з котрими в лози ходив чи десь покрадемки в хаті… ні! Жодна з них не могла бути його жінкою! Жодна!

Все частіше його думка зупинялася на Насті Корчаківній. Ні, в лози вона з ним не ходила. І не піде. Навіть натякати Насті на щось таке не смів би. Відбриє так, що вік до голяра йти не треба буде.

«Ні, Настя – дівка що треба. І роботяща, і гарна, і на язик гостра. Щоправда, невеличка на зріст. Та то ж хіба біда? А Маринка? Теж гарна. Правда, худенька. Та то нічого. Поправиться. Не знаю. Їй же Богу, не знаю. Обидві гарні. Настя пишна, рум’яна. Її краса відкрита. Її відразу видно. Таку не можна не помітити. А в Марини краса якась… ангельська чи що. До неї придивитися треба. А коли її збагнеш, то так і прикипиш… не знаю…»

Сестри Корчаківни жили удвох собі. Батьки повмирали, та дівчата давали собі раду. Правда й те, що старий Корчак при житті добре подбав про своїх дочок. У них була добротна хата на дві половини, було і в хаті, і як кажуть, у коморі, і у дворі, і в оборі. Дівчата були працьовиті, то батьківський достаток не розтринькували, а примножували. Між собою сестри жили дружно, аж люди дивувалися. Коли що – то й радилися між собою та й робили так, щоб все було до ладу.

• Як близнючки, – казали про них.
• А ми мали бути близнючками, – сміялася Настя. – А потім доля чомусь передумала.

Було дивно, що їх ще ніхто не сватав, бо ж дівчата гарні були.

• Ще наші женихи на патиках верхи козакують, – сміялися дівчата, хоч самим не до сміху було: вік вже підходив. Ні, вони не були ще перестарками, та пора було про заміжжя думати.