А за того Петруся

Ганна Довгаль жила зі своєю донькою Олесею. Всім вдалася Олеся: і вродою, і добрим серцем, і до роботи беручка була. Особливих достатків не мали, але й не бідували. Був і хліб, хвалити Бога, і до хліба. А коли до хліба часом забракло, тоді постили. Та не нарікали, бо знали, що декому буває гірше.

З ранку до ночі в роботі. Відпочивали хіба що в неділю. Та й то… вдома в селі і про неділю щось знайдеться. Скажімо, худобі чи дробині  їсти дати.

• Ой, Олесю, – журилася мати, – замучила я тебе роботою. Не хочеться тобі, я бачу, ні на досвітки йти, ні на вулицю.
• Не хочеться, мамо.
• А дівування? Коли ж і дівувати? Молодість не вернеться, як у пісні співається.
• Нічого не хочеться, мамо. Втомилася.
• Так ти й пару собі не знайдеш. А мені хотілося б ще онуків побавити.

Засміялася Олеся.

• Побавите, мамо. Просто я чекаю, доки моя пара мене знайде. Кажуть же, що судженого і конем не об’їдеш.
• Ой, дочко. Дівочий вік короткий. Треба його пильнувати.
• Я тим, мамо, не гризуся. Ще встигну. Зараз мене муляє інше.
• Що, дочко?
• Бачила я, мамо, отут неподалік у кущаках хлопчика. Ще зовсім дитина. Майнуло та й щезло. Полохливе, як звірятко. Худеньке, як скіпочка, брудне, обірване. Та й голодне, мабуть. Я й не роздивилася добре. Шмигнуло, як ящірка. Але ж то чиясь дитина. Завтра мушу йому щось їсти занести. Хоча б слоїк молока і скибку хліба.
• Думаєш, покажеться?
• Спробую. Покличу. Може ж таки вийде. Голодне ж.
• Добра ти в мене, Олесю. Що ж, занеси дитині. Всіх знедолених не обігрієш, всіх голодних не нагодуєш.
• Але ж щось треба робити. Хоч щось.

Вранці Олеся взяла молока, хліба, кілька вареників, що зоставалися з вечора, та й пішла до тих кущаків, де бачила хлопчика. Сіла там у бузнику, замаскувалася, щоб з дороги менше видно було.

«А може він кудись подався звідси? Ну… побачу».

Нікого не було видно, та Олеся чула, ніби щось в кущаках шелепотіло.

«То він, – подумала дівчина. – ховається. Здичавів, зовсім…»

• Хлопчику, – покликала якнайлагідніше. – виходь. Не бійся. Я ось тобі слоїк молока принесла. І хліба. Ти ж їсти хочеш? Я знаю, що хочеш.

Зашелепотіло ближче, та нікого не було видно. Олеся була в розпачі: невже так і не вийде?

• Ну… іди сюди.
• А ти мене бити не будеш?
• А за що я мала б тебе бити?
• Не знаю. Просто так.
• Та не буду я тебе бити. Ось молоко. Бачиш? І хліб. І вареники.

Спокуса була велика. І хлопчик виліз із кущаків.

«Господи! Яке ж воно нужденне. Худе, брудне та обірване. Тяжкий вселюдський гріх».

Його оченята прикипіли до слоїка з молоком.

• Бери, бери. Їж.

Ще не вірю. Але слоїк був. Ось він! І хліб! Свіжий і пахкий! Похлинувся.

• Не спіши. Помаленьку. Маєш час.

«Ага! А як ти передумаєш і забереш?»

Олеся ні про що не питала, аж поки хлопчик не поїв. Аж тоді почала розмову.

• Як тебе звати?
• Петро.
• А де ти живеш?
• Я ? Ніде не живу.
• Ну як ніде? Десь же ти мусиш бути. Десь ночувати мусиш…
• Живу у кущаках. Там і ночую.
• І не страшно?
• А чого боятися? Вовки сюди не приходять, а собаки всі мене знають.
• А коли дощ?
• Тоді я ночую у дядька Семена. У того, що сторожує на колгоспному городі. Там у нього така славна буда. В ній тепло і дощ не страшний. А ще дядько Семен як напече картоплі та розріже огірка – тоді і я повечеряю. А ще до нас інколи лиси приходять. Посідають і тявкають. Я спершу їх боявся. А дядько Семен каже, що нема чого їх боятися. Часом він їм щось їсти кидає. А потім вони йдуть собі, а ми лягаємо спати. А ваша корова смачне молоко дає.
• То наша Лиска.
• Я їй за те трави нарву.
• Добре. Нарвеш. А коли ще трохи підростеш, то зможеш її пасти. Зараз ти ще з нею не впораєшся. Вона велика і рогата. Послухай, Петрику, а скільки тобі років?
• Не знаю. Минулого року мій дядько казав, що мені стільки років, скільки пальців на одній руці. Он скільки.

І хлопчик показав брудну ручку з розчепіреними пальчиками.

• Це п’ять. Значить, минулого року тобі було п’ять років. А цього року вже шість. Треба взяти ще один пальчик з другої руки.
• А ще через рік?
• Тоді треба буде взяти два пальчики з другої руки і це вже буде називатися сім.
• Дуже цікаво. Як казка.
• А ти любиш казки?
• Дуже люблю.
• А хто ж тобі читав чи розказував?
• Часом дядько Семен розказує. А ще дівчинка одна. Ми з нею вівці пасли, то вона розказувала.
• То ти вже вівці пас?
• Так, то коли я пішов від свого дядька.
• А чого ж ти від нього пішов?
• Бо він мене бив і зачиняв у темній комірчині. А я боявся і плакав. Потім я від нього пішов і найнявся до одної тітки вівці пасти. А потім тітка ті вівці продала, і я вже не мав що пасти.
• Скажи, Петрику… а де ж ти будеш взимку? І дядько Семен вже не буде на городі сторожувати. То де ж ти тоді будеш?

А сама з жахом подумала:

«Чи доживе та змучена голодом дитина до зими?»

І їй стало страшно. А чужа біда так запекла, аж серце їй зайшлося. Хлопчик не знав, що їй відповісти, та мимовільно глянув на свої босі ноженята – значить, добре пам’ятав, що таке зима. Помовчавши, сказав:

• Отут в кущаках довго не витримаю. Замерзну.
• А твій дядько не шукав тебе? Може краще було б до нього повернутися?
• Ні. Краще вже так…
• Треба щось думати, Петрику.
• А що тут придумаєш?

І справді, що могла придумати та маленька нужденна дитина? Хлопчик тріпнув своїми скуйовдженими лохмами.

• Та поки що літо, тепло. Дощик намочить – сонце висушить – і славно.
• Ну, добре, – зітхнула Олеся. – будемо думати.

Думай, думай, Олесю. Бо дуже болить.

• А поки що так: якщо завтра не буде дощу, я знову прийду. Молока і хліба тобі принесу. А якщо буде дощ, сиди у буді дядька Семена. Добре?
• Добре.
• А зараз я вже мушу йти до якоїсь роботи.
• А що ти будеш робити?
• Город полоти, прати – роботи у мене вистачає.