«Якби мені не тиночки»

Ніхто не знав, звідки з’явилася Федора у нашому селі. Роки були важкі, повоєнні. Всяке ставалося з людьми. У Федори ніхто ні про що не питав. Була ще не стара, міцної статури, завжди усміхнена. Чи маскувала за усміхом своє лихо, чи за вдачею така була, – до ладу ніхто не знав. Жила у хаті-пустці, яких тоді багато було на селі. Є вони й зараз. На жаль. Було у Федори двоє дітей: хлопчик Івась і дівчинка Мариня. Не Маруся, не Марічка, а так і звали її – Мариня. Івась був старший, але виглядало так, що не Івась виховував Мариню, а Мариня Івася. Дівчинка у всьому верховодила. Бо Федора що? Цілий день у роботі. Люди знали, що її можна покликати, то й кликали. У тих вона вовну пряла, бо такої рівної і тоненької нитки ніхто не виведе, у тих дітей бавила, біля слабого сиділа чи на городі поралася. За те їй щось перепадало: то хлібина, то шматок сала або крупи чи муки. А часом і одежину хтось підкине. Нічим не гребувала. Дякувала і брала. Таке було життя. Сидить було, пряде та й пісню співає. Пісня давня, якась наче нетутешня, сумна, як осінній день, що хилився вже до вечора.

Ой піду я в ліс по дрова,

Назбираю лому.

Завів мене дурний розум

На чужу сторону.

А на чужій сторононці

Ні батька, ні неньки,

Тільки в саду вишневому

Піють соловейки.

Піють, піють соловейки,

А зозуля кує.

Як заплачу на чужині,

Ніхто й не почує.

Ой, зірву я з рожі квітку

Та й пущу на воду.

Пливи, пливи, з рожі квітко,

Аж до мого роду.

Пісня сумна-сумна, як жіноча доля. І я, мала, чимало тих пісень з Федорою переспівала. Бо ж і я, чого там критися, ох, як любила ті пісні. Запали вони мені в душу і живуть там дотепер. Співаємо отак обидві, а вишня хилиться до вікна, ті пісні слухаючи. І осінь слухає, і вітер ущух, бо осінь гарикнула на нього, щоб не заваджав. Федора вже й лямпу засвітила. Гасову. Про електрику на селі в той час ніхто й не чув. Незабаром, впоравшись, вже всі посходяться до хати. Тоді ми з Федорою покинемо співати, а там Федора похопиться: пора додому. А мені так хочеться, щоб мої ще хоч трохи поралися надворі, щоб ми з цьоцею Федорою ще хоч трохи поспівали.

• Цьоцю, а ви знаєте «Ой, зацвили вишні» ?
• Знаю.
• Давайте заспіваємо. Вона мені так подобається.
• Ту пісню, дитино, не можна співати.
• Як не можна? Чому? А ми з дівчатами співали.
• І ми з тобою заспіваємо. Але ту пісню треба співати тихенько. Або краще зовсім не співати.
• А чому, цьоцю, чому?
• Щоб ворог не почув. А то зашле до Сибіру, як того хлопця. Тільки ти того нікому не кажи. Про те ні з ким не можна розмовляти.
• Добре. Не буду.
• І вона почала. Тихо-тихо. І від того та пісня стала ще сумніша, ще проникливіша. А до мене, малої, щось наче стало доходити: чи то зміст пісні, чи ще щось глибинне, сокровенне, потаємне і страшне.

Ой, зацвили вишні,

Зацвили черешні.

Раньше ходив ти до мене,

Тепер не береш ти.

Ой, рад би я взяти,

Не маю де діти.

Засилають мене в Сибір,

Там кажуть сидіти.

Там кажуть сидіти,

Кажуть вікувати,

Будуть мені, молодому,

Рученьки кувати.

Закували ручки,

Закували ножки.

Раньше ходив з дівчиною,

Тепер одиночки.

Сиджу я в темниці,

Дивлюся в віконце,

А вже вечір вечоріє,

Вже заходить сонце.

Вже заходить сонце,

Надворі темніє,

Там десь моє серденятко

На вкраїні мліє.

Мліє воно, мліє

Та ще й умліває,

Біленькою хустинкою

Сльози обтирає.