ЧАРІВНИЦЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ (казка для дорослих)
Вона стояла під ясними зорями, дивилася в небо і молилася. Кому молилася? Того вона й сама достеменно не знала. Чи тому єдиному всюдисущому Богові – творцеві всього видимого і невидимого, чи… Текля завжди була трохи язичницею. Вона вірила в сонце і місяць, в квіти і трави, в дощ, грім і вітер, а ще в того дуба, що ріс неподалік. Він здавався їй старим грізним велетом, що міг покарати, а міг і заступитися за скривдженого. На дев’яностому році життя Текля так і не визначилася зі своєю вірою – чи вона християнка, чи язичниця. Все це в ній якось суміщалося і не заваджало одне одному. В Теклиній хаті висіли образи, жінка ходила до церкви, світила паску, сповідалася і причащалася, та так і не знала, в кого і в що вона вірить. Казала якось про те священику на сповіді. Він скрушно похитав головою і нічого їй на те не відповів. Мабуть подумав собі, що Текля вже стара і що недовго вже їй зосталося світом нудити та Бога шукати. От помре – то там вже визначиться. Це був старий священик. Він всякого набачився на своєму віку, всяких сповідників наслухався. А може й подумав собі, що у баби на такі немолоді літа з розумом щось не теє. Він знав, що таке буває. Сам був людиною, боявся того і благав Бога, щоб помилував його і такого не допустив. Священики теж люди, тільки ближче до Бога стоять. Це накладає на них високу відповідальність за наші гріхи. І за свої також. Отож, не розрадив він стару Теклю, не прояснив її розуму. Сказав тільки, щоб вона молилася. А Текля й так молиться. Встає і лягає – молиться. Інколи жінка відчуває не тільки владу неба, а й велику силу землі, що дає всьому життя: і травам, і квітам, і деревам, і людям. Тоді Текля молилася до землі, просила в неї сили і захисту від недуг, що на старості всім дошкуляють. І земля допомагала їй. Он скільки років прожила вже Текля на світі. Вже дев’яностий тупає. Та роки її не зігнули. Трималася рівно, була ставна і висока. Зморшки ховалися в її добрій усмішці. Тільки коли задумувалась, морщилося чоло. А декотрих її приятельок вже давно на світі нема. Гай-гай! Задумається отак Текля, а потім ніяк не може до тями прийти. Ні, з розумом у неї все гаразд. Сама те знає, без всяких лікарів. А от з Богом… Тут Текля сама розібратися не могла. Довго зважувалася, щоб розказати про те священику, сподівалася, що він розвіє цей туман. Не розвіяв. Нічого їй не прояснив. Ну, та Бог з ним. А може він і сам того не знає? Ні, він мабуть знає. Він же священик. А чому ж тоді їй не розказав? Та вже вона якось сама в тому розбереться. Якщо не тут, на землі, то там, за межею. Ох, і сваритеме її Бог на тамтому світі, що вірила не тільки в нього, єдиного, а ще у сонце, дощ і вітер, вірила, що кожен потічок, кожна річечка – то живі істоти, їх треба любити і берегти.
А ось тепер стара Текля стояла під ясними зорями і молилася. Її молитва була ні на що не схожа. Такої молитви не знав ніхто. Тільки Текля її знала. Вона співала її і проказувала – і це був якийсь незвичайний ритуал, якесь магічне дійство, відоме їй одній, закладене в ній з діда-прадіда, що обізвалося її словами. А може це зовсім не Теклині слова, а слова її прабабусі чи ще дальшої прародички з тисячоліть.
«Молюся вам, небесні сили і сили землі. Молюся тобі, Боже наш, і синові твоєму, що на хресті муки прийняв, і духові святому. Молюся матері Божій, заступниці всіх скривджених. Молюся кожній квіточці, кожній травинці, кожній деревинці, кожному потічку, кожній річечці і великій воді морів та океанів, котрої я ніколи не бачила, та відчуваю силу її. Слухайте мене, гори і доли, нетрі-нетрющі, де звір не пробігає, птах не пролітає, гад не проповзає, де нога людська не ступає. Слухайте мене всі. Я маю на те право, бо я – людина. Небавом і я зіллюся з вами, стану піщинкою чи порошинкою, травинкою чи билинкою. Люди чомусь прагнуть спокою, і на цьому, і на тому світі. А я спокою не хотіла ніколи. Я завжди прагнула руху. Не хочу спокою і після моєї смерті. Дай мені, Боже, таку силу, щоб карати зло і приносити розраду скривдженим. Якщо я велика грішниця, то дай мені силу, Боже, таким чином спокутувати свій гріх перед тобою».
Отака дивна була її молитва. Чи хтось дослухався до неї? Може й так, бо довкола була така тиша, наче світ щойно тільки створювався, щойно тільки народжувався. З Теклею творилося щось неймовірне. Її босі ноги, скупані в росі, відчували дужу силу, що йшла від землі. Груди вдихали терпке настояна на травах повітря – і серце билося рівно і молодо. Над чолом її війнув легенький вітерець, знімаючи з неї втому від прожитих років і напругу після наповненого клопотами дня. Повернулася Текля до хати оновлена і наче аж відмолодла. Посміхнулася до місяця, що заглядав до неї через вікно, перехрестилася до образа та й лягла.