Ти будеш завжди (листи з небуття)

Мені 40 років. Для чоловіка це ще не старість, але вже й не перша молодість. В житті чогось досягнув – захистив кандидатську дисертацію. За докторську не беруся – ліньки. Потреби в тому не відчуваю та й стимулу бракує. Дітей нема, дружина голову не клопоче, бо дружини теж нема. На коханок вистачає. Вони в мене скромні. Сам вибираю. Спершу всі намагалися мене женити. То одну наречену сватали мені, то другу. А потім врешті-решт зрозуміли, що це справа марна, і дали собі спокій. Живу спокійно, стабільно, спиртним не зловживаю, тривалих романів не заводжу, і всі поза роботою. Так краще. Отже, живу собі сумирно, ні з сусідами, ні на роботі ніяких конфліктів. І тут… А тут починається найцікавіше, як у кіно, у найсучаснішому серіалі. Мені стали приходити якісь дивні листи. В стандартних конвертах, без зворотньої адреси. За те моя адреса виписана чітко, без помилок. Почерк виразний, каліграфічний, видно, що пише людина, що досконало знає мову і звикла чітко формувати і висловнювати свою думку.

 

«Доброго дня тобі, моє кохання!

Ти здивований? Дивуватися не треба. Я сама собі взяла право тебе так називати. Чому? Зрозумієш потім. А поки що змирися. Тим паче, що це тебе ні до чого не зобов’язує. Бути коханим на відстані дуже просто. Тебе люблять, а ти… Як собі хочеш.

Та зараз не про те. Зараз про вітер. Якось так… Гарно думати, що і в мене, і в тебе, поєднуючи нас, віє той самий вітер. Теплий червневий вітер, насичений запахом квітів і зеленого плоду. Люблю літо. В таку пору не думається про сумне. Скрізь буяє життя і цвітіння. І якось ніби ніяково думати про смерть і небуття. Ні-ні, не треба про те. Живим краще про те не думати. Само прийде, коли відміряний час закінчиться. Та не треба про сумне. Адже надворі таке тепле, таке запахуще літо. Давай краще поміркуємо про кохання. Звідкілля воно береться і як починається. Звідкілля береться – того не знаю, а як починається… Я знаю, ти не любиш спогадів. Ні добрих, ні поганих. А я люблю. Інколи… Спогади то було те, що тримало мене при житті. А зараз… Спогади живуть собі самі. Поза мною. Так уже їм судилося…

То з чого починалося моє кохання? З твого нестерпного, пронизливого голубого погляду. А ще з запаху одеколону в поєднанні з запахом цигарок. Що ви! Що ви! Не можна! Ти ще вчишся в школі. Правда, в старшому класі. Здається, в десятому. Але ж таки школяр… А голубі твої очі так і зорили за мною. Я не знала, куди мені від них заховатися. Та чи конче вже так було треба – ховатися? А той запах цигарок… Хлопці ним пишалися. І ти пишався. От, мовляв, який я вже дорослий! А я? Чи скидалася на дорослу? Та яке там! Груденята, правда, вже окреслилися. Тільки й того. Моя дорослість щойно починалася. То ще тільки… Та я палахкотіла від твого голубого погляду і від запаху твоїх цигарок у поєднанні з запахом одеколону. Я шаліла, ще до ладу нічого не знаючи і не розуміючи. Оце, власне, і був початок мого кохання чи закоханості. Якби ти тоді покликав мене, я пішла б, не питаючи, куди, і що зі мною буде потім. Не покликав.

Ну що? Досить з тебе на сьогодні? Вже вибачай, що змусила тебе зануритися у спогади, яких ти не любиш. А, власне, може для тебе це зовсім не спогади. Може ти й не запам’ятав тоді маленьку худеньку дев`ятикласницю з косами, непоказну, що нічим не вирізнялася з-поміж дівчат. Навпаки, була найнепримітніша. Легко губилася в дівочому вирі. Не малювалася, доношувала одяг старшої сестри. Не найкращий… Ти врешті-решт це збагнув і перестав за мною зорити. Інші дівчата, кращі, привернули твою увагу. А я? А я шукала твого голубого погляду, бо у мене народилося оте саме кохання, на якому, кажуть, тримається світ.

Ну… Таки досить. Подумай. А раптом згадаєш… Залишайся здоровий та веселий.

Завжди твоя Соломія».

 

Я сидів та й думав. А головне – нічого не міг придумати.

«Звідки на мене така напасть? Чия це робота? Якийсь розіграш. Студенти чи хтось з роботи? Не схоже ні на тих, ні на других».

На роботі до всіх прискіпливо придивлявся. Якби колеги, то хтось мав би себе якось виказати: чи поглядом, чи усмішкою, чи якимсь словом. Та ні, все, як завжди, ніяких змін. Вже й до почерків приглядався – нічого схожого до того, що в листі. Хоч детектива наймай. Вже й сердився сам на себе, що той лист мене так зачепив. Обізвав себе останніми словами, а думка не полишала:

«Соломія… Хоч убий, не памятаю такої. Ну, скажімо, ім’я вона могла змінити. Але ж хто?..»

Перехворів я тим листом, та може б з часом і забув про нього, якби десь через місяць я не одержав наступного.

 

«Привіт, друже!

Надворі липень. А липа вже давно перецвіла. Мені важко вгадати, яка зараз погода, бо один липень не подібний до другого, як колишній дощ не подібний до теперішнього дощу. А мені хочеться, щоб там, де ти, зараз бушувала гроза: злива, грім з блискавицею. Це так неповторно. Чи не так? То може ти тоді згадаєш, як я шалено боялася грому і блискавиць. Ховатися від грому і блискавиць я згідна була навіть у мишачій норі, хоча я мишей теж шалено боялася. Бачиш, як все складно? А ти міг би мене захистити від грому і блискавиці? Міг би, але не захистив… Інколи мені здавалося, що ти і не знав про моє існування. А я тебе любила…

Я хотіла піти вчитися туди, де будеш ти, щоб бути поряд з тобою. Та ти вибрав фізику. А з фізикою у мене завжди були нелади. Отже, вчитися я не пішла. Влаштувалася на роботу. Не дуже вибирала. Аби працювати. Бо треба якось жити.

А справжнього смутку, справжнього болю я зазнала в той вечір, як побачила тебе з дівчиною. Вона була така ефектна, така крута, що поряд з нею ти явно програвав. Ти якось втрачав весь свій шарм, свою елегантність, свою вроду. Ти дивився на неї закохано і віддано, а вона на тебе зверхньо і навіть трохи зневажливо. Подумки я назвала її королевою. А ти не був аж ніяк схожий на принца. Ти був схожий, вже вибачай мені, на блазня. Вона тебе за такого й мала. Але ти того не помічав. Ти ладен був заради неї розчинитися, перетворитися в ніщо, зникнути. Я все це бачила і нічого не могла зарадити. Безглуздо було б якось… Тебе застерегти. Та й хто я зрештою така?  Хто дав мені право? Любов не дає ніяких прав. Любов дає право любити. Любити віддано і безкорисливо, любити, не дивлячись ні на що… Єдине, про що я тоді подумала:

«Вона з ним не буде».

Не знаю, чи це додало мені втіхи. Мабуть, ні. Бо я уявляла, яка то для тебе буде розпука. І мені робилося сумно. Але поки що ви з нею разом ходили на дискотеку, в кав’ярні. А я? Ходила за вами, як привид. Та на дискотеку і в кав’ярні я не ходила. Не мала з ким, не мала в чому і не мала грошей. Я нагадала тобі про сумне? Вибачай. В моєму житті веселого було мало. Тому й пишу здебільшого про сумне. Між іншим, якщо не хочеш, якщо тобі не конче цікаво, то мої листи можеш не читати. Просто викидай їх – і все. Тим паче, що ти поки що не знаєш, звідки я взялася на твою бідну голову. Ну все, все. На сьогодні досить.

Твоя все-таки Соломія».