Данилко сидів на килимі і бавився новою іграшкою. Це був автобус на пульті. Цей автобус не просто їхав, керований пультом. Коли на його шляху зустрічалися перепони, тоді він звертав і намагався їх оминути. Данило вибудував перепони з кубиків – і автобус вправно маневрував. Від такої іграшки хлопчик був у захваті. Такого автобуса у нього ще не було. Досі Данилко жив у дитячому будинку. Дітям інколи дарували іграшки, але це були іграшки спільні. Ними бавилися всі. А тепер хлопчик мав свій власний автобус. То була втіха. Правда, трошки сумно було від того, що Даник не міг показати своїм хлопцям, яку чудову іграшку йому подарували. Бо у Даника тепер є тато і мама. Це вони купили йому такого дивовижного автобуса. Та й не тільки автобуса, а ще конструктор, олівці, фарби, альбом для малювання. А його друзі залишилися жити у дитячому будинку, і їм ніколи ніхто не подарує таких іграшок, якими тепер бавиться Данилко.

Хлопчик так задумався, що й не помітив, як відчинилися двері – і на порозі стала його мама. Правда, Данилко не знав, чи це справжня його мама, чи ні. Він саме збирався в неї про те запитати, але ще ніяк не зважувався. Данилкова теперішня мама була дуже гарна. Ставна, дужа, з сірими добрими очима, з розкішним волоссям, зібраним у тугий вузол.

– Ну, що ти тут? – Запитала стурбовано.

– Бавлюся, – відповів Данилко. – Цей автобус класний.

– Добре, що тобі сподобався. Його тато вибирав. А може тобі мультики включити?

– О, включіть.

– Вже зараз буде сніданок.

– А я ще їсти не хочу.

– Е, Данилку, їсти треба, бо інакше ти не будеш сильним.

– А що у нас сьогодні на сніданок?

Жінка посміхнулася.

– Картопля з котлетою і огірочком. Як тобі таке?

– Добре. Але у нас з ранку завжди була каша. Могла бути манна каша. Я її найбільше люблю.

– Ну… – жінка трохи розгубилася. – А ми зробимо так. Зараз ти поїсиш картоплю з котлетою, а потім я тобі ще манку зварю.

– Е, так не буває, – заперечив Данилко.

– Чому не буває?

– Бо два сніданки не можна їсти.

– Чому не можна?

– Бо живіт буде боліти.

– Це хто тобі таке сказав?

– Наша вихователька, Марія Іванівна.

Ксеня хотіла сказати, що все це дурниці, але стрималася, бо ж вихователька – це для хлопчика беззаперечний авторитет, і не можна було його підривати.

– Тоді ми манну кашу на вечерю зваримо.

– Можна на вечерю.

– Або завтра на сніданок.

– Можна й так.

– Я вже буду знати, що тобі подобається. Я ще всього не знаю, але буду знати.

– А в дитячому будинку не зажди готували те, що мені подобається.

– Бо там багато дітей, а ти в нас один. Але їсти треба все, часом навіть те, що не дуже подобається.

Ксеня включила мультики і вийшла. Вона ще не звикла бути мамою. Це ціла наука. Але вона з цим впорається, була певна. Хлопчик теж не звик, власне, відвик жити в родині. Але йому було простіше. А може ні?.. Однак і він мусить звикати.

Хлопчик снідав з апетитом.

– Котлети смачні, – сказав, долонькою витираючи губи.

– Я старалася.

– І картопля смачна. Я картоплю люблю.

– От і добре. Тепер буду знати.

Тільки вчора вони з чоловіком взяли Данилка з дитячого будинку. Готувалися до того вже давно, а зважилися тільки вчора. Було тривожно: чужа дитина мала стати їхньою. З документами було все в порядку. І відмова була – все, як годиться. Але мама хлопчика була жива – і це непокоїло. Вона десь відбувала покарання. За що – це зараз не мало суттєвого значення. Але ж вона була – і це було суттєво. Хоча їх запевняли, що право на дитину ця жінка мати не може, бо ж вона від дитини відмовилася. Та й таємниця усиновлення, як запевняли, дотримується суворо. Однак, коли мати є, то це ускладнює.