Реабілітація
Сумував новий рік. Він щойно прийшов до людей, був ще зовсім новий, а вже засумував. Бо в цей день, в день нового року, на АТО загинуло два хлопці. А новий рік йшов до людей, несучи з собою розваги та пустощі, а тут… Сльози. Він так і не розібрав, чиї то сини загинули. Плакали всі. Отже¸ свята не було. А він так сподівався.
АТО… Всі вже звикли до того слова. Хоча давно вже пора війну назвати війною. Та ми якось до всього звикаємо. АТО – то й АТО. Та гинуть хлопці. До того звикнути не можна. Нехай Бог боронить, щоб до такого звикати. Це нестерпний біль, що не минає. Лишаються матері, сироти та вдови. Вони ніколи не звикнуть, що вже нема і ніколи не буде рідних людей.
Молодший син Марії Сашко загинув ще на майдані. Тоді йому щойно виповнилося шістнадцять. Мати не пускала, аж плакала. Не послухав. Пішов. Чи то долею так накреслено? Чи то людина сама творить свою долю? Загинув Сашко. Снайпер влучив. І рука не здригнулася. Бодай відсохла. Розповідали, що, коли несли хлопця, вже неживого, у нього в курточці задзвонив мобільний телефон. Дзвонила мати. О, те невсипуще материнське серце. Воно все відчуває. Маріїного найменшого сина вже не було.
А тепер АТО. Два старших сини збираються. Борис ще не жонатий був, а Микола лишав жінку і двоє дітей. Марія за сльозами світа не бачила.
– Мамо, та не плачте вже так, – казав Микола. – Не всі ж там гинуть.
– А Сашко?
– Ой, Сашко загинув не на війні, а на майдані. Це зовсім інше.
– Смерть однаково болить. Його нема.
І знову сльози. Ой, ті вічні материнські сльози. Як же вони печуть.
– Він ще молодий був, недосвідчений.
– А куля хіба питає, чи ти молодий? Чи досвідчений? Косить та й все.
Борис припадав до матері, готовий і сам сльозу витерти. Він був найніжніший, найпоетичніший з Маріїних синів. Та мусив іти в те пекло. Поклик землі в собі відчув.
– Повернемось ми, мамо. Не плачте. Он ті двоє загинули. Мусить же їх хтось замінити.
Марія аж захлиналася слізьми.
– Грім двічі не б’є в одне дерево. Ми мусимо йти. Це наш обов’язок. Бо хто ж тоді?
– Але ж я вже одного віддала! Чи ж не досить?
– Кожен мусить, мамо.
– Загинути?
– А це вже, як прийдеться, – суворо сказав Микола.
– Ми повернемось, мамо, – заспокоював і не міг заспокоїти матір Борис.
Молилася. Та була не певна, що Бог чув її молитви. Бо ж не одна вона до нього зараз молиться. А хлопці гинуть. Цвіт від цвіту. Чиїсь сини…
– За що, Господи? Колись батько тішився, що у нас сини народилися. А тепер я була б щаслива, якби були доньки…
Листів тепер ніхто не писав. Це колись. Тепер телефонували з мобільних. Аби хоч кожного дня. Аби знати, що живі.
– Слава Богу. Ще один день…
Живий голос почуєш – воно й краще. Того листа довго чекати треба. А телефон… Та не завжди можна подзвонити. А серце мліє.
Сусідки розраювали.
– Ви, Маріє, так не побивайтеся. Треба вірити, що все буде добре. Так і їм легше буде. Не можна своєю журою на дітей біду накликати.
– Добре вам казати, Наталко. У вас дочки.
– А ви думаєте, з дочками легко? З ними теж непорадна година. От моя Надя волонтерить. Не раз і на передовій була. Ой, всі ми з цією війною горя зазнали. Та мусимо якось…
– Та жили б вже… Добре чи не дуже, аби в мирі.
– Бог дасть, будемо і в мирі.
– А скільки ж то наших хлопців покладемо за той мир.
– Та покладемо. Довго той мир кров’ю буде пахнути. Щоб пам’ятали.
Прокинулася серед ночі від потужного серцебиття. Це вже не дивувало. Звикла. Випила краплі. Лягла. І тільки-но згадала, що її так розтривожило. Сон… Приснилися їй сини. Сашко і Борис. Обидва. Разом…
– Мамо, – сказав Борис. – Ми прийшли. Не плачте. Ми тепер удвох…
– Борисику, а чому ти з Сашком?
– Ну… Так вийшло, мамо. Під Іловайськом. Тут наших багато лягло.
Марія розплакалася та й прокинулася. Серце калатало, як навіжене. Згадала сон. Очі були ще мокрі від сліз. Тепер вже плакала не усні, а на яву.
– Нема вже мого Борисика. Нема…
Плакала, молилася і знову плакала. А до серця вже не дослухалася.
Вранці невістка розраювала, сусіди заспокоювали.
– То сон, Маріє. Сон. Не можна так все, що сниться, до голови брати.
– Ой, не сон то був. Людоньки, не сон. То мої синочки до мене приходили. Обидва приходили. Нема вже мого Борисика.
Розводили руками. Бо що їй скажеш? А невістка аж образилася.
– Про Миколу чутки нема – то вам і байдуже, то ви й не згадаєте. Все про Бориса журитеся. А Миколи може й також на світі нема – то вам байдужісінько.