Дійові особи:
Оля;
Олина покійна мати;
Петро.
- Олю, Олечко, дитино моя, прокинься.
- Мамо! Ви… Прийшли?
- Прийшла, донечко.
- А ви ж…
- Померла? Це я для всіх померла. А для тебе я жива, моя хороша. І серце моє живе, бо воно болить за тобою.
- І в мене, мамо… Серце за вами болить. А скільки я сліз пролила за вами, мамо.
- А плакати не треба. Тоді мені зле, коли ти плачеш.
- Але ж без вас так важко. Нікому мене пожаліти, нікому пораду дати.
- От я й прийшла, щоб тобі пораду дати.
- Ой, мамо… Я ніяк не можу розплющити очі.
- А ти не розплющуй. Ти тільки слухай, що буду тобі казати.
- Чую, мамо.
- Покинь, доцю, того чоловіка.
- Петра?
- Так, дочко. Покинь того Петра.
- Але ж я люблю його, мамо! Над усе! Над життя люблю!
- Зречися своєї любові. Бо то гріх великий.
- Не можу, мамо, зректися.
- Мусиш. У нього є жінка і двоє дітей.
- Мамо! Але ж він її не любить. Він любить мене.
- І тебе він не любить. Він нікого не любить. Він любить самого себе.
- Мамо, він клявся мені, що любить.
- А їй, жінці своїй, він не клявся?
- Не знаю.
- А ти спитай у нього.
- Як же ж я про таке буду питати?
- Отак і спитай. А що ж тут такого?
- Добре. Спитаю. А чи скаже?
- Мусить сказати. Хіба правди не любить. Тоді не скаже. Та ще… Пам’ятай про дітей. Вони є. чи клявся він їй, чи ні, а діти ростуть. Пам’ятай про них. Піду я вже, дочко. Мушу йти. Молися – і Бог підкаже тобі, як бути.
- Доброго ранку, сонечко.
- О, Петре! Це вже ти?
- Ну й сон же тобі дався. Така пора, а ти спиш.
- Ой! У мене така ніч була. Знаєш, до мене вночі мати приходила.
- Покійна?
- Ну так.
- Вигадки все це. Покійники не ходять. Дурний спить – дурне снить.
- Ти хочеш сказати, що я дурна?
- Нічого я не хочу сказати. Просто… вигадки все це. Не ходять покійники. Розумієш? Не ходять. Все це наша фантазія.
- Ні, Петре, не фантазія.
- І що доброго казала тобі твоя мати?
- Казала… Щоб я тебе покинула. Бо це гріх.
- От-от! А я що казав! Теревенів всяких наслухалася – от і сниться всяка чортівня.
- Не чортівня, Петрусю, а моя мати мені наснилася. Не наснилася, а приходила до мене.
- От що. Ти полеж, поплач, якщо хочеш, а я тим часом каву приготую. В холодильнику щось знайдеться? Бо я ще й не снідав.
- Знайдеться. Скажи, Петре, а ти своїй жінці теж каву до ліжка подаєш?
- Ще чого! Ти собі не уявляєш, яка то змія.
- Чекай… Скажи, Петре… А як же ти таку змію собі за дружину взяв?
- Перестань. Тобі нема більше про що говорити?
- Ні, Петре, справді.
- Це було давно. Десять років тому. Я був молодий і дурний.
- А тепер порозумнішав?
- Тепер! То зовсім інше.
- Але ж… Ти мусив її любити? Бо як же інакше?
- Ну… Може й любив. Не пригадую вже зараз.
- І клявся їй, напевно, що любиш.
- Сказав: не пам’ятаю. Що це на тебе сьогодні найшло? Сказав же, що не люблю її. Тобі того мало?
- Ні, я просто хочу знати, чи через десять років ти зможеш пригадати, що казав ти мені тепер.
- Так… Я бачу, що дуже зле, коли приходять покійники.
- Не треба, Петре.
- Я приходжу до тебе розслабитися, відпочити, а ти дістаєш мене всякими дурними балачками.
- Ти, виявляється, приходиш до мене відпочити? Відпочити від чого?
- Ну… Від всяких домашніх проблем.
- Цікаво. І які ж такі проблеми тобі найбільше дошкуляють?
- Слухай, Ольго, що з тобою сьогодні?
- Нічого зі мною. Мені просто цікаво. А то ми з тобою все більше про любов говоримо, а треба, мабуть, і про проблеми інколи говорити.
- Це мої проблеми. Вони тебе не стосуються.
- Моя любов – це не тільки ти, а все, що тебе стосується.
- І моя жінка? Вона також мене стосується.
- Ну, якщо хочеш… Твоя жінка також.
- Ну, тоді… Тоді це не любов.
- А любов тоді що? Тільки поцілунки?
- Ну, не тільки. І все інше.
- А крім всього іншого?
- Ну. Не знаю.
- Зате я знаю. Тому мені цікаво, які у тебе домашні проблеми, від котрих ти у мене рятуєшся.
- Нічого цікавого. Гризе мене, догризає та змія люта. Оленці негайно треба купити чоботи. Михайлик м’ячем сусідці розбив вікно. У жінки в маршрутці гаманець поцупили, і вона тепер без грошей. А крім того: тече пралка, заклинило замок і ще багато всякого. Хіба я чарівник, щоб все це розгрібати? От і йду здому, щоб не вислуховувати казна-що.
- Ну гаразд, Петре. А хто ж всі проблеми буде вирішувати? Вирішувати ж їх однак треба.
- Про мене. Нехай сама мастить собі голову.
- Але ж Оленка не може ходити без чобіт. Ну, скажімо, за вікно сусідці можна компенсувати. А пралку і замок однак ремонтувати треба. І хто це буде робити? А тут ще таке лихо: гроші у жінки вкрали. І як їй тепер? Чим їй дітей годувати?
- Не знаю. Нехай другим разом не буде такою роззявою. У мене також нема грошей. Де я їй візьму?
- То мусиш якось… Заробити.
- Друга така сама.
- А перша хто?
- Жінка! Заробити. Роботи нема.
- А ти їм хоч якісь аліменти платиш?
- Які аліменти! Сказав же: нема роботи.
- Шукай. Скільки часу ти вже без роботи?
- П’ять років.
- І за цей час нічого не міг знайти?
- Нічого. Не буду ж я і справді за копійки робити.
- Але ж справді, краще хоч якісь копійки, ніж нічого.
- Дурна балачка. Я її чую вже скількись років. Давай краще подумаємо, як вирішити нашу проблему.
- Яку нашу проблему?
- Та я хотів би вже переїхати до тебе та й жити спокійно.
- Звичайно. У мене пралка не тече, замок справний, і чоботи мені купувати не треба. А що, коли і у мене пралка потече і замок заклинить? А що, коли у мене ще й чоботи порвуться?
- Я тебе не розумію. Чого це ти сьогодні завелася? Все ж у нас добре було.
- Добре було, бо ми думали про любов і не думали ні про які проблеми. А про них все ж інколи думати треба. Скажи, просто цікаво. А що ти робиш, коли тобі доводиться щось купувати? Чоботи, скажімо.
- Поки що мені нічого не треба.
- А коли буде треба? Що тоді?
- Ні, ти мені скажи: що справді на тебе найшло? Хто тебе так агресивно налаштував?
- Ніхто. Просто ми живемо не в космосі, а на землі. І відповідно… Всі земні проблеми мусимо вирішувати.
- Бачу, всі ви однакові. Вам тільки, аби гроші, аби добре заробляв. А навіщо ви тоді торочите про любов?
- На жаль… Любов, якою безкорисливою вона б не була, мусить мати якусь основу, якесь підґрунтя. Бо як тоді жити? І закохані мусять щось їсти, у щось одягатися. І в закоханих зношуються чоботи.
- Он як ти заговорила. А ще недавно що ти казала? Головне, казала ти, – це любов. А все інше прикладеться. Що? Не прикладається?
- Прикладається тільки тоді, коли обоє мостять своє гніздечко. А коли тільки одне старається, а друге тільки роззявляє рота, щоб його нагодувати, як пташеня, тоді любов не витримує. Вона тоді з небес опускається на землю і стає земною, матеріальною. Бо як інакше?
- Тоді то не любов.
- А яка любов витримає, що твоя Оленка не має чобіт?
- А чого це тебе має обходити?
- Це ж твоя донька.
- Ти за неї більше переживаєш, ніж я.
- Тому ми ніколи не будемо разом.
- Он воно як. То це така твоя любов! Затямив. Не плач. Чого плачеш? Сама того захотіла.
- Плачу, бо мені жаль моєї любові. Вона була щира і безкорислива. Та не витримала, зіткнувшись з земним і ницим.