Отець Атанасій служив у своєму селі вже не один десяток літ. Тут народився, виріс, тут і зістарився. Зманювали його на чужі багатші села. Казали, що в чужому селі служити краще: мовляв, більша пошана і заробітки суттєвіші. Не спокусився. Не йшов звідси нікуди. Про заробітки не дбав, а пошану мав і тут, серед своїх односельців. Був статечний, врівноважений, знав своїх вірян, знав, у кого що болить, кому яку пораду можна дати, як полікувати зболену душу. Був справжнім душпастирем.

А от сьогодні гостя була несподівана. Та чи й гостя? Спрагла душа, що шукала порятунку. Отець Атанасій не міг придумати, що привело її до нього. Це була Ярина Книш. Знав її добре. Жила сама. Мала сліпу доньку. Та з тим горем вже, либонь, зжилася. Мала б зжитися. Її дівчинка справжня красуня була. Мала очі чисті і ясні, та от… була сліпа. Вчилася десь. Це добре, що тепер і для таких дітей є школи. Ярина ходила до церкви, а коли донька приїжджала на канікули, то приводила і її. Тепер священик пробував розгадати, що привело до нього цю жінку. Був неабияким психологом, та мусив облишити свої марні спроби. Сама розкаже. Жінка для того певно й прийшла. Найперше запросив її сісти. Перехрестилася на образи, підійшла під благословення, а потім вже сіла. Ніяк не могла почати розмову, а священик не знав, як їй допомогти.

• Може вам було б легше прийти до сповіді у храм?
• Ні, отче. Моя розповідь забере трохи часу, то ви вже вибачайте. А в храмі до сповіді… Там багато людей. Не хочеться їх затримувати. Будьте такі ласкаві… Вислухайте мене.
• Я до ваших послуг. І як священик, і як людина.
• Я велика грішниця, отче.
• Всі ми грішні. Один Бог безгрішний. Та він милостивий. Він любить нас. І якщо ми щиро покаємося в своїх гріхах, то Бог нам їх прощає.
• Ні, отче. Мій гріх Бог мені не простить.

Як священик отець Атанасій вже звик до всякого. Але ж він був ще й людина. І як людина не міг здогадатися, що гнітить цю жінку, що таке могла вчинити така стримана і порядна жінка.

• То розкажіть, як на сповіді, – і заспокойте свою душу.
• Розкажу, отче, якщо я вже прийшла.

Зітхнула і навіщось смикнула кінці своєї хустки.

• Коли я ходила важкою, саме почалася війна. Чоловіка взяли на фронт, а я зосталася. Та й зажурилася не на жарт. Не їла, не пила, і не спала та все думала: що мені, бідній, робити?

«Навіщо мені та дитина? – думала собі. – Втіха – це так. Але ж ту втіху ще ж і годувати треба, бавити, пеленати, одягати. Чоловіка нема, на фронті. А що я сама з дитиною буду робити? Як я дам їй раду?»

І вирішила я позбутися тієї дитини, доки вона ще не народилася.

«Не я перша. Не я остання, – подумала собі та й зважилася. – Скільки жінок та й дівок роблять аборти – і нічого, живуть. Поплачуть трохи, бо ж таки жаль. Що ж, і я поплачу, бо й мені жаль. Та що робити? Війна. Дасть Бог, чоловік повернеться, ми ще молоді – тоді й народжу дитину, а може, дасть Бог, і не одну».

Так я собі думала. Легко думається в молоді роки, а особливо, коли ті роки трудні. Придумати – то я придумала. А от як це здійснити – не знала. Аборти в той час законом заборонялися. Бабки, що їх робили боялися, бо за таке можна було і в тюрму загриміти. А хто ж хотів? Робили, ясна річ, та за великі гроші. А де ж би я тих великих грошей взяла? Я і малих грошей не мала, не те, що великих. І тут, як часто буває, долучилися жінки порадниці. Одна собі робила – і помогло. Друга комусь радила – і теж помогло. Словом, нарадили і мені. Ви вже, отче, вибачайте, що буду казати, бо мушу, бо більше не можу з тим жити.

• Візьми, – кажуть, – веретено, поштурхай собі – і воно вийде. Трохи прийдеться потерпіти. Тут вже нічого не зробиш. Так зате позбудешся. Бо і справді, нащо воно зараз тобі?

Позбудешся! Краще б я тоді своєї голови дурної позбулася.

Зробила все, як радили. Послухалася тих порадниць, щоб їм…

• Клясти не треба. Не поможе. Не можна свій гріх на когось перекладати.
• Знаю, отче, знаю. Натерпілася я, настраждалася. А головне – не допомогло. А тут вже й час приспішував, вже й рухи почула…

«Що ж, нехай буде, – подумала я. – Якось вже… Мушу».

А що ще я могла подумати чи зробити?

І носила я свою скалічену дитину, не підозрюючи, що вона сліпа. І народила. Тоді ще вдома народжували. Та ще й війна.

• Дівчинка! – сказала повивальниця. – для війни хлопчики родяться. Красуня! Вже й тепер видно, що буде красуня.

А що сліпа… Про те я вже потім дізналася. Бодай про таке нікому не знати. Оченята чисті, ясні, а світа ними не бачуть. Ні краплиночки! Ні промінчика, отче! Тут я вдарилася об поли руками, затужила, заголосила. Та що це дасть? Хотіла, хай Бог простить, руки на себе накласти. Та Бог такого не допустив. Вчасно схаменулася.

«А на кого ж я ту крихітку залишу? – подумала собі. – Хто догляне її? Хто нагодує, на ноги поставить? Каліка! Мій то гріх і моя покута!»

Та й зосталася жити. Чоловік загинув, а я… Після війни до лікарів вдалася. Ще маленька надія жевріла: а може… Та лікарі розвіяли ту маленьку надію.

• Якась травма, – сказали. – Нічого зробити не можна.

А я ж добре знала, яка то травма. Мене це мучило, мене це пекло. І досі пече. А що з того? А найгірше те, отче, що вона якось… знає.

• Як знає? Хто їй сказав?
• Ніхто їй не казав. Та вона якось… знає. Відчуває мою вину.
• Думаю, що це вам так здається.
• Ні, отче, не здається. Вона не любить мене. Та не просто не любить. Вона мене ненавидить. Вже як я дбаю про неї, вже як стараюся, щоб у неї все було. Купую все, що вона хоче, і таке, чого в інших нема. І що з того? Ні усмішки, ні радості на личку. Про вдячність вже не йдеться. Єдина донька, єдина моя кровиночка ненавидить мене. Так мені тяжко, що не розказати.
• І все-таки я думаю, що ви перебільшуєте, на все дивитеся упереджено. Вас мучить провина і тому…
• Ні, отче, ні. Вона вчиться у Львові. Там є такий інтернат для сліпих. Добре дітям у тому інтернаті. І доглянуті, і нагодовані, і вчаться в школі. Але ж таки кожній дитині додому хочеться. А моїй Марусі не хочеться. Привезу її сьогодні, а завтра вона назад в той інтернат би їхала.
• То може дівчинка за друзями сумує?
• Може й сумує. Але щоб так дім зовсім не вабив… Диво бере і острах.
• Навіть гублюся, що вам сказати. Молитися буду за відпущення вам гріхів. Нехай Бог зм’якшить вашу покуту. І ви моліться. Бог милосердний. Він прийме ваше покаяння і зглянеться на вас. А чисто по-людськи скажу вам таке… Хоча тут важко щось казати… Очевидно… Рівніше ставтеся до доньки. Не запобігайте перед нею. Не купуйте їй на ввипередки все, що вона хоче. Тоді може щось зміниться. І приходьте з нею до храму. Будемо разом молитися, щоб зіслав Бог свою милість.

Вже сонце підбилося до полудня, як Ярина вийшла з священичої садиби. На душі у неї було якесь дивовижне просвітлення. Сум’яття зникло. Тепер жінка знала, що мусить терпляче зносити свою покуту. Аби тільки їй, Марусі, було добре. Аби тільки вона серцем побачила цей світ, котрого не може побачити очима.