Яка ж то довга дорога зі Львова до Сімферополя. Тепер вже не кожен їде до Криму відпочивати, бо Крим окупований. І скільки б ми не твердили, що Крим – це Україна, особливо на мітингах, до України Крим просто так не повернеться. Я не знаю, що для того треба зробити, щоб він повернувся, бо я звичайна собі жінка, і навіть не політик, хоча тепер всі політики. Щоб Крим повернувся, очевидно, треба докласти чимало зусиль. Всі про те знають, але мовчать. Та зараз між іншим йдеться не про те. Йдеться про колишню подорож до Криму, поїздом, до Сімферополя. І знову ж… тепер і потяги курсують швидше. А колись… тридцять шість годин! Це ж збожеволіти можна! Та ніхто не божеволів. Всі їхали з задоволенням, бо влітку переважно до Криму їхали відпочивати. Хтось їхав з дітьми, хтось без дітей, хтось з жінкою, а хтось без жінки, а якщо з жінкою, то з чужою, і це відразу було видно. Хтось важко переносив дорогу, хтось легко. Та всі їхали, і ніхто особливо не ремствував. Влаштовувались хто як міг. Тридцять шість годин – то, ясна річ багато. А спека! А задуха! А бруд і туалети! А таргани! А часом і миші… словом, далека дорога потягом.

• Чумакам краще було.
• Нічого собі – краще!
• А що? Їхали собі волами, повільно, їхали собі, пісень співали, по дорозі зупинялися, багаття розкладали, з чаєнятами кашу варили. Не життя, а казка.
• Довга казка, та не завжди із щасливим кінцем.
• Ну, всяко бувало. Та все-таки чумачка – то був добрий заробіток.

Під час подорожі люди якось групувалися: за фахом, за характерами, за інтересами або просто, щоб скрасити час. Одні грали в карти, другі, не дивлячись на спеку, розпивали пляшку, треті бідкалися, що доводилося викидати цілу печену курку, бо вже мала запах. Вже й парочки намітилися. Ясна річ, нічого серйозного з того не вийде, та емоції, позитивні емоції – це добре. Добре, що жінки побрали з собою помаду і всяке таке причандалля, від чого жінка стає кращою, принаднішою.

А та сиділа біля вікна, мовчазна і немов сувора, ні на що не реагувала, наче її нічого не обходило. До жодної групи вона не примикала, і було незрозуміло, хто вона за фахом і за сімейним станом. Навіть важко було визначити, скільки їй років. Це було вражаюче. Я сиділа поряд і почувала себе прикро. За вдачею я була балакуча, відверта: що маю, те везу. А тут…

Провідниця пропонувала пасажирам чай і каву. Чай у поїзді! Для мене це було щось особливе. А ще у поїзді працював ресторан. Пасажирка сиділа непорушно, нічого не їла й не пила. Навіть води.

«А може вона не має грошей? – думала я. – Але як їй щось запропонувати? Може ж образитися. Біжи знай…»

А може вона у скруті. Не кожна ж може попросити.

• Я перепрошую, – торкнула я її за плече. – Може б ви щось з’їли чи випили? Тут у мене канапки і печиво. Домашнє. Сама пекла. Я часом з тим бавлюся.

Звела на мене очі. Вони були не так, щоб сумні, а зовсім байдужі.

• Дякую. Я…
• Ви не соромтесь. Їсти і що-небудь пити треба у будь якій ситуації. Я принесу вам чаю. Чи кави?
• Ні. Коли ваша ласка, то чаю.

Мені полегшало. Це ж так прикро, коли з людиною таке.

«Ще якби її якось хоч трохи розговорити. Це теж конче треба. Біда, коли людина замикається в собі».

Та розговорити – це було складніше. У неї, напевно. Якесь горе. Або з нею щось трапилося. Не будеш же лізти силоміць до неї в душу. Жінка, видно, була інтелігентна. Вона стримувала себе. Та все ж було видно, що вона голодна і їсть пожадливо.

«Це ж треба! В наш час! Але у неї з’явився апетит – це добрий знак,  – думала я. – Але як їй допомогти? Як розпитати?»

Задумалася я – аж задрімала. Отямилася від того, щось хтось торкнув мене за рукав. Я розплющила очі.

• Ви, певно, подумали, що я якась ненормальна, – сказала пасажирка.
• Нічого такого я не подумала. Я просто зрозуміла, що у вас щось сталося. Розпитувати я не смію, але, якби я могла вам допомогти, то я б…
• Мені ніхто не може допомогти. Я лишилася без житла, без грошей, без роботи, без нічого. Тільки те, що на мені. Та ще у валізі кілька шмуток. Скорше за все непотрібних.
• Як же так? – жахнулася я. І було б дивно, якби не жахнулася.
• А отак… можу вам розповісти, бо скорше за все ми з вами ніколи не зустрінемося. Тому…
• В житті всяке буває.
• Буває найперше те, що людина собі планує. Несподіванки бувають лише у дурнів та у безхарактерних, тобто у м’якотілих, таких, як я.

Зітхнула. Її розповідь стелилася рівно і плавно. Її приємно було слухати.

«Треба ж таке! Було б добре, якби вона розповідала якусь гарну бувальщину. Та що вже…»

З чоловіком я розлучилася давно. Свою доньку виховувала сама. Виростила, дала освіту. Здавалося, зробила все, що могла. Тільки б жити. І тут моя Галя надумала заміж виходити. Що ж, – думаю, – діло молоде. Нехай виходить. Воно, ясна річ, важко в однокімнатній квартирі. Та купити більшу квартиру ми однак не зможемо. То що ж їй, так все життя і не виходити заміж? Якось будемо миритися. Коли що, то я й на кухні зможу спати. Отак ми вирішили – і моя донька вийшла заміж. Весілля не робили – ні за що було. Зять ще вчився.