Я змінила ім’я того чоловіка, про котрого йдеться в творі. Ім’я змінила, а прізвище взагалі тут ні до чого. Змінила ім’я, бо чоловік цей відомий загалу, а особливо серед сліпих. Що? Вас шокує слово сліпий?.. Ах, які ми делікатні! Розумію. Тепер прийнято казати незрячий, неповносправний, людина з особливими потребами… Хоча суті це не міняє. Сліпий – він сліпий. І як би  ви його не назвали, зрячим він не стане. А мені здається, що треба речі називати своїми іменами. Тимпаче, що нічого образливого в тому нема. Та це був такий собі ліричний відступ. Хоча може й не дуже ліричний.

Отже, хлопчик… Назвемо його Миколкою, народився сліпим. Для батьків це було горе. Воно й зрозуміло. А як могло бути інакше? А тимпаче в такій престжній сім’ї. Батько був військовий, а мати вчителька. А треба вам знати, що було це у повоєнні роки, коли бути військовим – то було найвище, найпрестижніше. В ті роки військовий, ким би він не був, вважався героєм. А тим паче підполковник Рязанов. Це була величина. До нього – тільки на «Ви» і на відстані.

– Що будемо робити? – Не на жарт непокоївся Іван Миколайович.

– А що робити? – Людмилу від таких розмов відразу пробивало на сльози. Тепер вона плакала вдень і вночі. Сліпий хлопчик…

– Людо, я просто не знаю, як бути. Наша сім’я у всіх на виду. Тут у тінь не сховаєшся. Це ж скільки розмов буде.

– Будуть розмови. Хіба ти комусь заборониш говорити? Ніхто в тому не винен. Причини не знають самі лікарі.

– Я розумію. Зараз не про те… Що нам робити?

– Я тебе, Іване, не розумію. А що тут можна зробити? Дитина є, і треба її годувати. Нехай росте.

– Людо! Але ж дитина сліпа!

– Ти лише тепер це усвідомив? І взагалі… Як ти зі мною розмовляєш? Чого ти на мене кричиш? Хіба це моя вина?

– А я не знаю. Може й твоя. Бо в нашому роду…

– Та й в нашому роду не було сліпих.

– У нас всі здорові, як… А тут сліпий син! Це ж збожеволіти можна!

– Не доймай мене. Я й так перевелася нінащо.

– Та я бачу, що перевелася. Без косметики ходиш, в перукарню не йдеш. Словом – чучундра!

– Не до того мені. Розумієш? Не до того.

І Людмила заплакала.

– О, знову сльози! Ти тільки те вмієш, що рюмсати. Я хотів порадитися з тобою, а від тебе, окрім сліз, нічого.

– Іване, що ти хочеш? Про що ти хотів порадитися? Що тут можна зарадити? Лікарі дивилися. Тотально сліпий. І це вже на все життя. Що ще?

– Послухай, Людо. Та перестань ти рюмсати! Терпіти того не можу! Послухай, що кажу. А може його в якийсь дєтдом віддати? Мусять же бути дєтдоми для таких дітей. Там він буде доглянутий, і у нас з тобою будуть руки розв’язані.

– Ти з глузду з’їхав. Дитині щойно місяць. Який дєтдом? То ж наша дитина! Наш син!

– То й що, що син? У нас з тобою ще будуть діти.

– Ти впевнений? А ти впевнений, що ті інші діти будуть здорові? А може це Бог нас за щось карає?

– О, почалося! І це каже радянська вчителька!

– Я зараз не вчителька, а мати.

– А я і зараз, і завжди комуніст і атеїст.

– Атеїст… В тому, очевидно , наша біда. А ще в тому, що ти ні до кого жалю не мав. Ніколи і ні до кого.

– Я вже це чув.

– Чув, але не дослухався до того, що я тобі радила. Чи я тобі не казала, що колись за те буде покара?

– А ти б тільки всіх жаліла. З тобою соціалізм не збудуєш. А я тобі ще раз скажу, бо вже не раз говоив: я не маю жалю до ворогів народу, до ворогів Радянської Влади.

– А ти певний, що всі ті, кого засилали в Сибір, кого розстрілювали і катували… Ти певний, що всі вони вороги?

– Людо, не лізь не в своє діло. Розумніші за тебе про те думають.

– Добре. Я тільки хочу нагадати тобі один випадок. Пам’ятаєш, як вивозили до Сибіру сім’ю, в тій сім’ї була сліпа дитина? Пам’ятаєш?

– Не пригадую.

– Та де вже там тобі пригадати… Стільки тих скалічених людських доль…

– Не я їх калічив.

– І ти також.

– Чим ти мені дорікаєш? Я виконував свій обов’язок.

– Обов’язок… Так-так…

– Інакше б ми з тобою не жили так, як живемо. І ти б не мала стільки суконь, стільки коштовностей. Словом…

– Зате не соромно було б людям в очі дивитися. І може б тоді… Не було б у нас нашої біди.

– А до чого тут наш сліпий син?

– А сліпа дитина, яку ти відправив у Сибір?.. Вона теж ворог? Це теж був твій обов’язок?

– То що я мав робити з тією сліпою дитиною? Собі її лишити чи що?

– Тепер маєш свою.

– Слухай, Людмило, давай не будемо сваритися. Давай краще подумаємо, що нам робити. Чеерез тиждень мої з роботи прийдуть нас вітати з народженням сина. Ти собі уявляєш, який буде шок?

– То й нехай. Мене це якось не хвилює.

– А мене хвилює. Мені з ними працювати. Думаєш приємно потім увесь час вислуховувати їхні співчуття?

– Ах, які ж ви всі співчутливі! Твої друзі і ти. Однакові. Нічим вам не можу зарадити. Доведеться через те перейти. У мене сліпа дитина, але то моя дитина і мої проблеми. І нікому до того нема діла. То моя біда, мій біль.