Король з примусу

Жив собі та був в одному селі чоловік. Степаном звався. Жив бідно, та гідно. Односельці його поважали, до порад його дослухалися.
– Добрий би зі Степана господар був, та жаль, що свого поля не має.
– То правда. Дав Бог розум, та не дав багатства.
– А що краще? Розум чи багатство?
– Та Бог же його знає. Воно краще, коли в чоловіка і те, і друге. Та так не буває. Або ж буває не часто.
Жив Степан, жив, горя не знав, аж доки кота не завів. Завів – не те слово. Кіт сам до нього прибився. А вже як прибився, то й прижився, а Степан з ним останнім шматком ділився. Наперекір своїй бідності свого кота Степан Принцом назвав. Отут і почалися Степанові злигодні. Кіт його не хотів голод терпіти. У того курча поцупив, у того сало вкрав, а там сметану з глечика зібрав. Скаржаться сусіди на Степанового кота. Скаржаться, нарікають.
– Роби щось, Степане, зі своїм крадієм. Спасу від нього немає.
– Та його вже й вивозили в друге село. Назад прийшов. І як він дорогу знайшов – Бог його знає.

Степан збитки сусідам відшкодовував, а сам же й не знав, що йому робити.
Якось після чергової скарги терпіння у Степана лопнуло. Приніс він до хати мішок, приніс кота і, ковтаючи сльози, сказав:
– Пригрів я тебе, коте, Принцом назвав, жив з тобою по-братськи, а ти, дорешти совість втратив. Я вже не маю чим сусідам збитки відшкодовувати. То тепер, коте, як мені не сумно, залазь в мішок і понесу я тебе топити.
І тут кіт заговорив людською мовою.
– Змилуйся, господарю, наді мною, нещасним котом. Я ж у тебе усіх мишей переловив.
– Переловив! Знайшов чим хвалитися. Вони б і самі вивтікали, бо у мене їсти нічого.
– Подумай сам. Чи крав би я те курча, чи те сало, чи їв би я ту сметану, якби ситий був.
– І я часто буваю голодний, аж у голові чемріє, аж живіт до спини прилипає. Але ж я не краду. Бо знаю: не твоє – то не руш.
– Не топи мене, мій добрий господарю. Я ж таки жива душа. Хто знає, може я тобі колись в нагоді стану.
– Тоді йди від мене світ-за-очі, щоб я більше тебе і не бачив. Шкода мені тебе. Звик я вже до тебе, та робити нічого. Краще вже жити самому, ніж з котом крадієм.
Пішов кіт від свого господаря, похнюпившись. Бо він на загал був добрим котом, і жаль йому було, що завдав він стільки прикрощів своєму доброму господареві. Хотів він чимось добрим прислужитися йому, та не знав, що для свого господаря міг би він зробити.
Між котами, як і між нами, людьми, новини поширюються швидко. І пошти не треба. Почув кіт таке, від чого його мозок запрацював швидко-швидко. А почув він, що за морем живе могутній чарівник Гуль. А в того чарівника є перстень, який нібито здійснює всі бажання, найвигадливіші, найнеймовірніші.
«От би такий перстень та моєму господареві, – подумав кіт. – Став би він тоді багатим. І я біля нього жив би – не тужив би. І сусідських курчат не цупив би. Бо навіщо їх цупити, коли ти ситий?»
– Чи ви часом не знаєте, як можна добратися за море? – спитав він якось у знайомих котів.
– Дивак ти, коте. Навіщо тобі такі далекі мандри? Мишей тут достатньо. Лови – однак всіх не переловиш. Тай горобці водяться. Можна й у смітниках поритися. Інколи там можна і щось поживне знайти.
– А як кому поталанить, то можна й у чиємусь домі пригрітися. Часом трапляються цілком пристойні господарі. А особливо господині.
– Ні, хлопці. Мені треба якось за море потрапити. До чарівника Гуля.
– Няв! Невже хочеш, щоб той чарівник на лева тебе обернув?
– Ні, не хочу. Бо леву треба більше їжі, ніж котові. А де її взяти? Хочу я чарівний перстень добути. Щоб мій господар розбагатів.
– Няв! Чи ти не дурень? Найкращий господар, навіть господиня, не варті того, щоб із-за них за море мандрувати та на небезпеку наражатися. Невже ти думаєш, що той перстень, якщо він і справді є, так легко здобути? Чарівник, мабуть, береже його, як зіницю ока.
– Ясна річ, що береже. Але й я не ликом шитий. О, ви ще мене не знаєте. Я таке можу, що вам і не снилося.
– Хвалько ти. От що я тобі скажу. А щоб здобути чарівний перстень, того мало.
– Та не про те йдеться, чи хвалько я, чи ні. Йдеться про те, як мені за море потрапити.
Та котів море не цікавило. Коли суперечки між котами вгамувалися, до Принца підійшов старий бувалий кіт з обрубаним чи обгризеним хвостом і тихо сказав:
– Мур! Ти на тих балакунів не зважай. Коли ти і справді хочеш потрапити за море…
– Дуже хочу. Це мені конче треба.