Дійові особи:
Олеся, вона ж Реклена;
Княжич Микула, він же Вітер;
Олесина мати;
Великий князь;
Хлопчаки;
Дружки.

– Ку-ку, ку-ку…
– Зозуля? А до чого тут зозуля? Тепер ніч. А вночі зозулі не кують.
– Ку-ку, ку-ку…
– Сниться мені чи що?
– Ку-ку, ку-ку…
– Ні, не сниться. Перестань, зозуле. Лети собі. Я хочу спати. Завтра прилетиш.
– Олесю, прокинься.
– Знову хтось мене будить. Що за ніч така! Не заважай. Я хочу спати. Хіба не бачиш? Зараз глупа ніч.
– Глупа ніч? Не можна так казати. Ніч образиться.
– Ніч образиться! Таке скажеш! Я теж ображуся. Всі, як змовилися сьогодні: спати мені не дають. То зозуля якась кувати надумала серед ночі, а тепер ти. Але я знаю, ти – мій сон. Та я хочу спати. Розвійся і перестань мені снитися.
– Не можу і не хочу. Бо я не сон. Послухай, Олесю. Невже ти нічого не пам’ятаєш із свого минулого життя?
– З минулого життя? Не знаю. Я живу тепер.
– І ти не пригадуєш свого колишнього імені?
– Ні. Я завжди була Олеся.
– Олеся… Олеся ти всього шістнадцять літ. А яке твоє ім’я було колись?
– Не мороч мені голову. Колись просто мене не було.
– Скажи… Княжича Микулу ти зовсім не пригадуєш?
– Микула… Щось дуже смутно. Наче хтось казку мені розказував.
– Казку? Може й казку. А я тебе добре пам’ятаю. Ти тоді Рекленою звалася. Реклена. Це ім’я нічого тобі не каже?
– Ні. Вперше чую.
– Реклена. Тоді ти була в стрічках і в намисті. Свято було. Приносили жертви Перуну.
– Тепер я християнка.
– Я знаю. Тепер нашим богам жертви не приносять. Хіба дехто зрідка. Наші боги страждають.
– Часи міняються.
– Так. То правда. Часи міняються. Тоді я княжичем був. Невже не пам’ятаєш?
– Ні. Не пам’ятаю.
– Я побачив тебе – і хотів взяти за дружину. Батько не дозволив. Ти бідна була. І простого роду.
– А я й зараз не багата. І простого роду. Ні князів, ні княжичів у нас нема.
– Я знаю. І досі шкодую, що послухався батька і не посватав тебе.
– Що тепер шкодувати? Як я розумію, пройшли віки.