Жила собі мавпа

Жила собі мавпа. Мавпа – як мавпа. Жила собі. Що ж тут такого? Господарям її привезли з Африки. Власне, не господарям, а їхній донці Оленці. Маленька спритненька мавпочка. То, власне, було мавпеня.
– Воно ще виросте, – запевняли господарів. – Ще й Оленку переросте.
Господарям було зовсім байдуже, чи виросте мавпа, чи ні. Зате яка ж була щаслива Оленка. Що дістала такий незвичайний подарунок. Це тобі не лялька, навіть не Барбі, а справжня жива мавпочка.
Мавпі важко було тут прижитися. Їй було холодно і незатишно. Бракувало Джунглів, а особливо ліан, на яких можна було гойдатися. Та вона потихеньку все ж прижилась. Зачепившись хвостом, вона гойдалася на кришталевій люстрі, а Оленчина мама мліла від жаху, що та люста колись впаде разом з мавпою. А ще мавпа залюбки поливала водою Оленчині зошити. Дуже старанно їх поливала. Оленка потім плакала, але не переставала любити свою хвостату приятельку. Обіймала її і продовжувала плакати.
– Ну, Джені, навіщо ти мені залила всі мої зошити? Навіщо? Що я тепер в школі скажу? Будеш так себе поводити, то мої тато і мама віддадуть тебе в звіринець. Будеш там жити. А я буду за тобою плакати. Та це не допоможе. Тоді нам обом буде сумно.
Джені все розуміла. Вона винувато дивилася на дівчинку, порпалася в її волоссі – то був найбільший прояв ніжності, та пробачення не просила, бо знала, що неодмінно ще зробить якусь шкоду. Вона ще не знала. Яку саме шкоду, але знала, що зробить неодмінно. Дівчинка йшла на кухню і приносила їй банан.
– На, пустунко, але більше такого не роби.
Даремно було таке казати. Джені стрибнула на люстру. Вмостилася там, стала чистити банан, а шкоринки влучно кидала на Оленку.
– Ти паскудна мавпа, – сердилася дівчинка. – Більше я тобі не дам жодного банана. От побачиш.
Мавпа сміялася. Вона не вірила дівчинці.

Та якось до них зайшов фотограф з місцевого санаторію. Оленки не було. Вона була в школі. Фотограф розмовляв з Оленчиними батьками. Власне, з мамою.
– Чи не позичили б ви мені свою мавпу? Або, як кажуть, чи не дали б ви її мені на прокат?
– Як це на прокат? – не зрозуміла мама.
– Я – фотограф. Працюю в санаторії «Конвалія». Відпочиваючі охоче фотографуються з усякими тваринками. А тут така нагода – сфотографуватися з мавпою! Це ж екзотика! Я щось заробив би, та й вам щось перепало б. І мавпі на банани.
– Я не знаю, – завагалася мама. – Джені Оленчина, доньки нашої. Це їй подарували. Вона її дуже любить.
– Оленка, Оленка, – плаксиво вигукнула мавпочка.
– Вона що у вас, розмовляє? – здувувався фотограф.
– Ні. Лише деякі слова вимовляє. І ще ім’я нашої доньки. От я й не знаю…
– Тут нема нічого поганого. Мавпа, так би мовити, буде майже фотомоделлю.
– Ну… А ви її кривдити не будете?
– Що ви! Як можна! Я сам, знаєте, дуже люблю тварин.
Батько чомусь не вірив тому чоловікові. Тому мовчав. А мавпа? Вона теж йому не вірила. Дивилася на нього неприязно, а коли він спробував її погладити, заледве його не вкусила.
– О, то вона у вас агресивна, – незадоволено сказав фотограф.
– Ні, вона у нас миролюбна. Це вперше з нею таке, – заступилася за Джені мама.
– Нічого. Ми з нею поладимо. Правда, Джені?
Мавпа вишкірилася.
– Джені, як тобі не соромно, – припам’ятовувала її Оленчина мама. У Джені було дуже виразне обличчя. Зараз на ньому можна було прочитати:
– Цей чоловік паскудний. Ви того не знаєте, а я знаю.
Мавпу одягнули в нарядну парчеву сукню. Так її одягали завжди, коли брали з собою до міста. Та сукня дуже їй пасувала. В ній вона була дуже схожа на гарненьку дівчинку. На дорогу їй дали банан, аби в неї зникло бажання вкусити фотографа.
«Нічого, – досить недоброзичливо думав фотограф. – Я тебе вгамую. Знаю, як це робиться. Бачив. Заклею тобі пащеку липкою лентою – і будеш у мене, як шовкова. Дай мені тільки на вулицю вийти та за ріг завернути».
– Ну… Ідіть вже, – приспішувала мама. – Доки Оленка зі школи не повернулася. Бо як повернеться, то не дасть. Нізащо не дасть.
При імені Оленки мавпа захлипала.
– Ну чого ти, Джені? Ми ж тебе віддаємо не на зовсім.
– Звичайно, звичайно, – буркнув фотограф та й чимдуж вийшов.
– Даремно ти віддала мавпу, – нарешті озвався батько. – Цей чоловік недобрий.
– Звідки ти знаєш, що недобрий?
– А хіба по очах не видно?
– А чому ж ти нічого не сказав?
– Можна подумати, що ти мене послухала б.
– А може послухала б.
– Ти ніколи мене не слухаєш. Робиш все так, як хочеш. І, між іншим, не завжди розумно.
– Теж мені розумний знайшовся. Зробила – як зробила.
– І, між іншим, ти зовсім не розбираєшся в людях. Ми з Джені відразу визначили, що цей чоловік недобрий.
– Бо в тебе з мавпою розум на одному рівні.
– Тепер Оленка буде плакти. Пояснювати їй будеш сама.
Жінка похнюпилася і, здається, тільки тепер усвідомила, що вона накоїла. Вона ще продовжувала бравувати, але вже не так жваво.