Жила на землі принцеса.
Жили собі чоловік та жінка. Добре жили. Без сварок та колотнечі. Обоє роботящі були. А коли робили, то щось і мали. Не бідували. Була і хата, було і в хаті. Столи накривалися не тільки про свято, але й про будень. А вже що до людей щирі були, то всім, хто потребував їхньої допомоги, раді були прислужитися.
І народилася у них донечка. Гарна, як ангелятко. На радість народилася. Батько, ясна річ, сина хотів. Та вже що зробиш? Що Бог дав, те треба любити.
– Не журися, Іванку, – заспокоювала чоловіка дружина. – Буде ще й син. Ми з тобою ще молоді.
– Та я, Марусю, нічого. Будемо любити нашу донечку. Аби здорова була.
Поклали дівчинку в колиску, та й самі, зморені клопотами, спати лягли. Маруся заснула міцно, як по купелі. Прокинулась – а вже сонечко у вікно заглядає. Сама собі не повірила, що такий сон їй дався.
– Боже мій! Як же я так заснула? А дитина!
Так і кинулась до колиски. А в колисці… Аж перехрестилися здивована мати. Бо в колисці лежали дві дівчинки. Однаковісінькі! Як близнючки. Вони солодко спали. Тихо, щоб не розбудити малят, покликала чоловіка.

– Ходи сюди, Іване. Щось покажу.
– Що там таке?
Чоловік, очевидно, теж щойно очі продер. С просоння не міг ніяк отямитися.
– Дивися, – занепокоєно усміхнулася Маруся.
– Що це? У мене в очах двоїться…
– Не двоїться, Іване. Не двоїться. У нас з тобою дві дівчинки.
– Чекай… А ти хіба близнят народила?
– Та ні. Я народила одну донечку.
– А як же так? Послухай, а може ти забула?
– Як таке можна забути? Та й ти її сам клав у колиску.
– Та ж клав.
– А ти глянь, які вони схожі.
– І сповиті однаково.
– Знаєш, Іване, мені страшно.
– Власне… Нема чого боятися. Охрестимо – та й нехай ростуть.
– Але ж…
– Ти от що, Марусю. Нікому про те диво не кажи. Нікому. Чула? Бо люди всякі бувають. Почнуться суди та пересуди. Навіщо нам того? Скажеш, що у тебе близнята народилися.
– Та скажу, але ж…
– Ніяких але ж. Того дива однак нам не розгадати.
Тут діти запхинькали. Обоє разом.
– Бери та розповивай. А я тобі допоможу.
Розповили. Довго і уважно дивилися на обох.
– Діти як діти. Ти хоч знаєш, котра твоя? – розгублено спитав чоловік.
– Тепер… Вони обидві мої. Наші. Ти знає, Іване, тепер мені здається, що я їх обох народила.
– Сама ж казала, що такого не може бути.
– Та не може. Але…
– Забудь. Це наші обидві донечки. А як це сталося – того нам не розгадати. І ні хто не мусить того знати.
Та й зажили своїм звичайним життям, звичайними клопотами. А клопотів вистачає, бо ж таки діти. Ще добре, що не хворіли – це найголовніше.
Сусіди не дуже й дивувалися. Близнюки. Ну що ж тут такого? Буває.
– Важко тобі буде Марусю, – казали.
– Та нічого. Впораюся, – посміхалася Маруся.
– Та й то правда. Чоловік у тебе добрий. Допоможе.
І допомагав. І дітей бавив, і на городі порався. А ще ж працював. Словом, вони й забули про диво, що у них сталося. Ну, не зовсім забули. Вряди-годи про те розмовляли між собою, але тільки інколи, та й то пошепки. Згодом і охрестили дівчаток, порядних кумів взявши. Одну дівчинку назвали Галинкою, а другу Яринкою.