Дивачка
Кажуть, що диваками не стають. Диваками народжуються. Може й так. Взяти хоча б Ліну. Народилася вона гарненькою дівчинкою. Дива в тому не було, бо і мама її була така ж гарненька.
– Вся в маму, – казали сусіди. А щаслива мама лагідно посміхалася.
Та коли дівчинка стала підростати, то почали помічати за нею перші дивацтва. Скажімо, плаче дитина. Забавляють її, як звичайно, а вона плаче тай плаче. Аж раптом замовкне і дивиться незмигно кудись, наче бачить щось таке, чого не бачить ніхто. І дослухається до чогось. Ніхто нічого не чує, а вона слухає. Часом посміхається, а часом їй і до плачу береться.
– Дивна дитина, – казали про дівчинку.
– Переросте – та й вилюдніє.
– Якби ж то так… А то всяко буває.
– Та ще й дівчинка.
Бідкалися сусіди, журилися, журилася мама, а дитина росла собі.

Ліна дуже любила свою маленьку затишну кімнатку. Тут було її ліжечко, столик, полиця з книжками та іграшки. Не так вже й багато тих іграшок було, та всі були улюблені. Особливо лялка Оля. Розкішна сукня, разок справжніх коралів, елегантні черевички, а головне – справжнє волосся. Його можна було розчісувати, заплітати, робити всілякі зачіски. А ще та лялька вміла плакати, а ще казала «Оля» і голосно сміялася. То була справжня втіха для дівчинки.
Засинала Ліна без вередувань. Лягала – і заплющувала очі. Хіба інколи попросить маму казку розказати. Мама часом розказує, а часом каже:
– Сьогодні мені ніколи, донечко. Маю ще роботу. На добраніч.
Тоді Ліна засинала без казки. Нічого, казку вона й сама додумає. А чого не додумає, те їй насниться.
Без казки заснула Ліна і тієї ночі. Вже майже зовсім поринула в сон, як раптом почула, що хтось ходить по її кімнаті. Тихенько, ледь чутно.
– Мамо, – не розплющуючи очей, тихенько покликаа Ліна. Бо хто б ще міг ходити?
– Це не мама. Спи.
Розплющити очі дівчинка не мала вже сили.
– Не мама… А хто?
– Я – Діка. Спи.
Голосок дитячий, приємний. Цікаво ж як. Та очі розплющити несила.
– Діка… А хто така Діка?
– Дівчинка.
– А чого ти тут ходиш?
– Я прийшла… А можна я побавлюся твоєю лялькою? Вона така гарна. Як жива.
– Можна. І котиком можна, і песиком. А ще там у ляльки… Ще посуд є…
Ліну зовсім здолав сон. Їй важко було говорити, а про те, щоб розплющити очі, і мови не було.
– Ти спи, – сказала Діка. – Я потім все покладу на місце.
– Я б також хотіла з тобою побавитися.
– Ні, тобі не можна. Тобі треба спати. Бо мама мене буде сварити, що я тебе розбудила, і більше не пустить.
– Мама… Чия мама?
– Моя.
– У тебе теж є мама?
– А як же. Є. У кожної дитини має бути мама. А коли у когось нема, то це дуже зле. Спи. Не розмовляй.
– А чому ти не спиш? Твоя мама дозволяє тобі вночі не спати?
– Я сплю вдень. А тобі треба спати вночі.
– А чому так?
– Бо я з іншого світу.
– З якого іншого?
– З світу казки. Спи.
І Ліна заснула.
Прокинулася дівчинка не рано, коли сонечко вже високо вгору підбилося. Біля неї стояла мама і посміхалася.
– Сьогодні сон тобі дався, доню. І що ж гарне тобі снилося?
– До мене вночі дівчинка приходила.
– Вночі? Дівчинка? Вночі всі діти сплять. А-а, розумію. Це тобі наснилося.
– Ні, мамо, не наснилося. Та дівчинка і справді приходила. Вона бавилася моєю лялькою. Її звати… Ой, лелечко! Як же її звати?
І лялька Оля раптом запищала:
– Діка. Діка.
– Хто це сказав? Це ти, Олю? Так. Дівчинку звали Діка.
Мама розгублено дивилася на свою доньку і на ляльку Олю.
– Діка… Дивне ім’я. Але гарне. Все це, доню, тобі наснилося.
– Ні, мамо, не наснилося. Це був не сон. Дівчинка справді приходила. І лялькою бавилася. Он і лялька запам’ятала, як її звати.
– Діка, Діка, – знову пропищала лялька.
– Я вже спала, але я з нею розмовляла. Я її не бачила, бо не мала сили розплющити очі.
– Діка, Діка, – невгамовувалася лялька Оля, і мама непорозуміло глянула на неї.
«Дива, – подумала мама. – Та хіба ж мені звикати?»
А в голос сказала:
– Ну… Вставай, вмивайся та й іди снідати.
«Все це тому, що я їй на ніч казку не розказала, – думала жінка. – От вона собі дофантазувала. Свою казку. Таки треба дітям неодмінно на ніч казки розказувати. А лялька що? Вона пропищала: «Діка, Діка». А може це мені здалося? Без сумніву. Так здалося. Бо що таке лялька? Це лише іграшка. Звичайна іграшка. Хоч і дуже гарна. Однак… Цікаві сни сняться моїй донці. Цікаві, а може й небезпечні».