Бузок
Кажуть, що в давні-прадавні часи на Місяці жив самотній принц. Як він потрапив на Місяць, того достеменно ніхто не знав. Скорше за все його закинули туди чарівники, щоб не заваджав він королювати батькові своєму Охломону Непершому. Той король і слухати не хотів, щоб з часом те королювання передати спадкоємцеві своєму синові принцу Миролюбу. Він думав, що буде жити вічно і правити буде вічно. Дехто обережно пробував пояснити йому, що так не буває, але король гнав таких від себе геть. Був той король не дуже мудрий, не дуже добрий, а господарник і воїн геть-таки ніякий.

А принц жив собі на Місяці. Сумував, нудьгував і кожної ночі дивився на землю. На землі жила його принцеса, яку він до відчаю любив. Власне, не принцеса то була зовсім, а проста бідна дівчина Маруся. Та для принца вона була найкращою в світі принцесою. Та що з того? Тепер він з місяця дивився на землю і був щасливий, коли йому хоч крайчиком ока вдавалося побачити свою Марусю, хоч її хустину чи косу, або хоч кольорову стрічку, вплетину в косу.

Вперше Миролюб побачив Марусю, коли жив ще на землі. Вона жала жито на чужій ниві та й співала. Принц замилувався дівчиною: її гнучким станом, довгою чорною косою, засмаглим на сонці личком, що посміхалося йому.
– Як тебе звати, дівчино? – спитав, привітавшись.
– Маруся, – відповіла, кланяючись.
– А я – принц Миролюб, син нашого короля. А чи пішла б ти, Марусю, за мене заміж, як би я тебе посватав?
– Чи ж пристало принцу задивлятися на бідну дівчину? У мене ж нема нічого, окрім моєї чорної коси. Та ще хата маленька та мати старенька, знамення хресне та ім’я чесне. Що на чужій роботі зароблю, те ми з матір’ю споживемо.
– Як ти красно говориш, дівчино. Вік би тебе слухав.
– Так мій народ говорить.
– А мені, Марусю, нічого не треба. Тільки б ти любила мене все життя. То чи підеш же ти за мене, коли я посватаю?
Дівчина зашарілася, опустила очі та й гідно так відповіла.
– Я важу, парубче, не на те, що ти принц, а на твій стан високий, очі ясні та кучері красні. Якщо старостів пришлеш, то рушники подам. Сама на них пряла, сама й вишивала, а вишиваючи, пісню співала. Та хіба ж дозволить тобі твій батько взяти за дружину бідну дівчину?
– А я й батька питати не буду. Люблю тебе – і моя будеш.

Не раз і не два приїжджав до Марусі принц на білому коні. Стануть собі обоє та й простоять до ранкової зірниці. А місяць все бачив та й заздрив парубкові, що він знайшов собі таку гарну дівчину.
Якось Миролюб сказав:
– Все. Завтра ж кажу батькові, що буду тебе сватати.
– Ой, лебедику, – жахнулася дівчина. – Краще не кажи. Я боюся гніву твого батька.
– Нема чого його боятися. Моя любов сильніша від батькового гніву.
Принц був ще дуже молодий, а тому не знав, що може король. Сам він може й не дуже багато міг би, але ж біля нього була ціла армія чарівників. А це, треба вам знати, велика сила. А ще, коли король був не дуже розумний. Особливо небезпечний був найголовніший чарівник Рох. Принц Миролюб був йому дуже не до смаку. Цей юнак завжди міг дати своєму батькові розумну пораду. А розумні поради ніколи не були на користь чарівникам. Коли король дурень, тобто Охломон, то біля нього завжди можна поживитися. Отже, випала добра нагода позбутися принца. Король погодиться. Його завжди можна умовити.

Так принц опинився на Місяці, а Маруся кожного дня скроплювала його сліди дрібними слізьми та вже й не сподівалася ще колись його побачити. Маруся не знала, що сталося з її коханим, та розуміла, що тут не обійшлося без короля.
– Покарав він сина за його зухвалість. Але як покарав? Може ув’язнив… Не міг же він його убити. А може й міг… Королі бувають дуже жорстокі.
І краялося серце дівчини, а ради на те не було.

А дядько Місяць дивився на страждання молодого хлопця, а потім сказав:
– Чого ти так журишся, хлопче, за тією дівчиною? Он бачиш, скільи зірок у мене? Вибирай, котру захочеш, – і я оберну її для тебе на дівчину.
– Дякую тобі, дядечку Місяцю. Та моя мила така гарна, що жодна дівчина, жодна зірка не дорівняється до моєї принцеси.
– Та вона ж не принцеса.
– Для мене – принцеса. Найкраща в світі.
– То давай я заберу її з землі сюди, і ви будете разом.
– Ні, любий Місяцю. Моя Маруся буде тужити за садками, за полями і лісами, за річками і криничками. Вона любить свою землю, і навіть моя велика любов не зможе їй все це замінити. Нехай вже краще так.
– Я просто не можу дивитися, як ти страждаєш.
– Тоді… Тоді оберни мене бузком. Бузком, що квітнув би круглий рік. І взимку також. І постав мене під вікном коханої. Тільки душу людську мені залиш. Нехай любить і страждає. Що вже їй випаде. Аби тільки жива була. Кохана буде дивитися на мене і посміхатися.
– І ти певен, що ти того хочеш?
– Так, хочу, коли вже не можна інакше.