Чарівна парасолька

Дощ прокинувся, потягнувся, вмився, витерся хмаринкою, як рушничком, привітався з вітром, з травами, з квітами і деревами, а потім гукнув:
– Я пішов!
– Дощ іде!
– Дощ іде, – загукали довкіл. Одні ховалися, другі чимдуж поспішали додому, а треті видобували і розкривали свої парасольки. О, парасольки – це диво. Дощ про те знав. Як тільки починався дощ, відразу ж на вулицях з’являлися парасольки. Їх було багато, і всі вони були різні: великі і маленькі, гарні і не дуже, старі і зовсім новенькі, а головне – парасольки були різних кольорів. Дощ по них стукав, вигравав, видзвонював, а парасольки собі сміялися. Особливо одна маленька парасолька. Вона була найвеселіша. Дощ навіть заглянув під неї. Під парасолькою була маленька дівчинка з блакитними, як небо, оченятами. Вона засміялася і сказала дощику:

– Ку-ку!
І дощик також засміявся. Він би може навіть вже і перестав іти, та було цікаво спостерігати за парасольками. Дощик знав, що, як тільки він перестане іти, то парасольки відразу ж і поховаються, а йому б того не хотілося. От він іде та й іде. Та скільки ж можна іти! Тоді він попросив сестричку Крапу:
– Покрапай трохи замість мене. А я подивлюся на парасольки.
А Крапі що? Вона і рада. Покрапає із задоволенням:
– Крап-крап-крап!
Тішиться мала. А дощик заглядає під парасольки. Йому цікаво, хто там під ними ховається. Під тією великою…Поважна пані. Вона сердиться.
– Ну скільки можна! Іде та й іде.
Під другою парасолькою двоє сховалися. Вони й не помітили, що дощик майже перестав. Тільки Крапа крапає. А під тією хто? А-а, мама з хлопчиком. Хлопчик пустує. Йому зовсім не хочеться ховатися під парасолькою. Йому хочеться трохи намокнути і пускати кораблики по калюжах.
– Мамо, ну нема вже дощу. Він перестав, – канючить малий і хоче вирватися з-під парасольки. Та мама його не пускає.
– Он ще крапає. Бачиш?
– Та це вже не дощ, а Крапа.
«Цікаво, звідки цей малюк знає про Крапу? – думає дощ. – Я про неї нікому не розказував. Видно, розумний хлопчик».
Дощ заглянув до нього під парасольку і сказав:
– Ку-ку!
А хлопчик хап його за комірець:
– Ага, попався! – засміявся пустунець, застрибав на одній нозі.
– Пусти мене, – попросив дощ. Він спершу сміявся, а потім зробив сердитий вигляд.
– Негайно відпусти мене.
– Не відпущу. І зовсім я тебе не боюся. Я знаю, що ти добрий, теплий, бо ти літній. От осінній дощ – то зовсім інше. Він холодний. А часом буває і сердитий. Особливо, коли разом з вітром. А ти добрий дощ. Від тебе гриби ростуть.
– Ну, це в лісі. В місті гриби не ростуть.
– То нічого. Завтра, якщо ти перестанеш і буде тепло, ми з татом і з мамою поїдемо по гриби. А може ще й бабуся з нами поїде.
– Ти все-таки відпусти мене. А то я і під парасолькою намочу тебе.
– Намочи, намочи. Це буде дуже добре. Бо мама мене не випускає з-під парасольки. Сама вже не під парасолькою, а наді мною ще парасольку тримає. А я так люблю дощ.
«Добре, що хоч один хлопчик мене любить, – думав дощ. – А може не один. А може ще й та дівчинка з блакитними оченятами».
– Ну чого ти, Петрику, крутишся? – звернула мама увагу на свого пустунця і заглянула під парасольку.
– О, та ти увесь мокрий. І як ти умудрився намокнути під парасолькою? Ти дивися, вся голова мокра.
– То не я, то дощик.
– Не вигадуй. Як дощик намочив тебе під парасолькою?
– От так. Намочив – тай усе.
Тим часом Петрик змушений був відпустити дощиків комірець. Мусив відпустити, бо інакше мама побачила б. А дорослі такого не люблять. І дощик пішов собі до маленької парасольки, під якою ховалася дівчинка з блакитними очима. Вона вже виглядала з-під парасольки, бо Крапи дівчинка зовсім не боялася.
– Ку-ку, – сказав їй Дощик, а вона йому посміхнулася.
– У тебе дуже гарна парасолька, – сказав Дощик.
– Це мені мама купила. Вона і мені подобається. Вона маленька і зручна. Я б з цією парасолькою кожного дня ходила, але мама каже, що вона тільки від дощу.
– А ти знаєш, що та парасолька ще й чарівна?
– Та ну! Не знаю.
– А от послухай. Коли тобі захочеться, щоб пішов дощ, виходь на вулицю зі своєю парасолькою – і я піду. От спробуй.
– Я неодмінно спробую. Завтра ж.
І оченята сяйнули такою блакиттю, аж сонечко з-за хмар виглянуло.
– Я так люблю дощ, що я тепер кожного дня буду ходити з парасолькою.
– Таке може не всім сподобатися, – зауважив Дощик, – тоді на мене нарікатимуть, що я іду та й іду.
– Тоді я через день виходитиму з парасолькою.
– Мабуть, і того забагато.
– Але завтра я вийду, щоб переконатися, чи й справді моя парасолька чарівна. Ой, а ти мокрий, – засміялася Софійка, доторкнувшись рукою до Дощика.
Дощик теж засміявся.
– А хто ж таке бачив, щоб дощ та був сухий?
– А чому ти не ідеш, а крапаєш?
– То не я крапаю.
– Не ти? А хто ж?
– То моя сестричка Крапа крапає.
– А вона маленька?
– Так, зовсім невеличка.
– Як я?
– Навіть менша.
– Ой, а я хочу її побачити.
– Це можна. Зараз.
І гукнув:
– Крапо, Крапо, іди сюди.