Скарби діда Миколи

Дід Микола сидів на колодці, щось стругав і слухав… Бог його знає, що він там слухав: чи горобців, чи вивільгу, що десь далеко висвистувала аж захлиналася.
– Ото співає, – казав старий Микола. – І дивися-но, кожна пташина має свій голос. Це ж стільки тієї пташні, а у кожної пташини свій голос, своя пісня.
Дід давно вже розмовляє сам з собою. І дива в тому нема – сам живе на світі. Старий дивиться на дерева, що, наче ліс, обступили його подвір’я, утворюючи затінок.
– І все це я насадив. Насадив – а воно й росте. А в декого порожньо. Бо, як нічого не посадиш, то нічого й не виросте.
– Діду, – почулося від воріт.
– То ти, Івасю? Чого тобі?
– Дайте грушку.
– Грушку, кажеш? Та вони ще зелені.

– Ні, вони вже добрі.
– А ти звідки знаєш? Га? Вже лазив?
Дід несердито, а хитрувато дивиться на хлопця.
– Я не лазив. Хлопці казали.
– А-а, шибеники! Сміються собі з діда. От заведу пса, здорового та злого – будете тоді знати.
Дід давно вже так каже, та злого пса чомусь не заводить, і хлопці ласують досхочу дідовими грушками.
– Ходи, Івасю, ходи, дитино. Нарви собі грушок. Або краще натряси. Щоб з дерева не впав.
– Не впаду.
– І хлопчик біжить в садок. Дід Микола любить цього худенького хлопчика. Без батька росте дитина. Мати б’ється, як риба об лід, щоб звести кінці з кінцями, а ті кінці чомусь ніяк не сходяться.
З садка виходить Івась з повною пазухою грушок. Одною грушкою хрумкотить і завдоволено мружить очі.
– А мати ж де? – Питає старий, хоч зарання знає відповідь. В колгоспі. Де ж їй ще бути?
– На буряках, – каже Івась, жуючи грушку.
– А ти що?
– Я? Нічого. Гонили з Петькою пасти. Після обіду може ще поженем.
– А Петькова мати хоч молока тобі налляла?
– А ми, діду, самі… Тільки Ви нікому не кажіть. Не скажете?
– Авжеж не скажу.
– Ми самі в полі надоїли слоїчок – то й з хлібом випили.
– Молодці.
– То я пішов.
– Іди здоровий. Ще приходь за грушками.
– А можна, ми з Петькою прийдемо?
– Приходьте з Птетькою.