Збірка авторських казок для дітей молодшого та середнього шкільного віку.
Тетяна Фролова
Допоки живуть казки
Збірка авторських казок для дітей молодшого та середнього шкільного віку.
Видано рельєфно-крапковим шрифтом Брайля « за підтримки Луцької Міської Ради і ПрАт «Волинська обласна друкарня». у межах соціального проекту «Браиле студио»
Редактор Ганна Серпутько.
Підготовка до друку та друк шрифтом Брайля Олександр Мельник.
Палітурні роботи- ПрАт «Волинська обласна друкарня».
41025 М. Луцьк проспект Свободи 24
Телефони: 0332 41 03 91.
Свідоцтво про державну реєстрацію номер 3959 від 14 січня 2011 року.
Луцьк- Київ.
«Браиле студіо» 2021 року.
Зміст
Доки живуть казки
Мушля
Тринадцята принцеса
Лякальний бізнес
Русалчин син
Мельниківна
мрійниця
Доки живуть казки.
Визбирую свої казки
Ті, що вже написані, ті, котрі ще не написані.
– А як можна збирати казки, котрі ще не написані?- спитаєте ви, дивуючись.
– Можна,- відповім. – Інші не написані твори не збереш, а казки- можна, бо вони- казки.
Отже, визбирую і ті казки і укладаю їх у книжку, щоб діти і дорослі шукали ту книжку в бібліотеках і книгарнях. А знайшовши, щоб тішилися і читали, читали. Читали і насолоджувалися?: які казки! І щоб мене, авторку, згадали добрим словом. Повірте, це для мене дуже важливо.
Мабуть , я ще не виросла зі свого дитинства. Люблю казки, свої і чужі, авторські і народні. Охоче їх складаю, читаю і слухаю. І щиро жалію тих, хто чи не любить чи не розуміє казок. Бо як можна не любити казку. Казка все неможливе робить можливим. А ще у казці завжди перемагає добро. Так і має бути.і в казці, і в житті. Якби ж то і в житті… на жаль, в житті так буває не завжди. На жаль… ні, я не мрію від життя заховатися в казку.. та це й неможливо. Життя і казка- два паралельні світи. Вони не перетинаються. А коли перетинаються, то… ні, від життя нікуди не можна заховатися. Треба просто жити, долаючи життєві негоди. А казка- це розрада чи відрада, чи пізнання добра і зла. І хочеться, щоб на добрих казках зростали наші діти, і щоб добро стало їхньою сутністью. А коли виростуть, то нехай спробують робити так, щоб і в житті, як у казці, перемагало добро. Це важко. Так. Але треба прагнути.
Мрію… а що ж тут такого ? бабусі також можуть мріяти. Отож мрію, щоб вийшло все мною написане. Все-все. І казки також. Як не тепер, то колись… доки все це вийде, теперішні діти вже виростуть, самі стануть батьками, і може колись скажуть своїм дітям:
– Жила колись бабуся Тетяна. Вона написала багато добрих казок.. для дітей, а може й для дорослих.
Сумно? Може трохи. Та сумувати не треба. Доки живуть казки, у житті немає місця для смутку. Доки живуть казки, то перемагає добро. То нехай живуть на землі казки довго-довго, завжди.
Хтось назвав щось з моїх казок казковими повістями. А що? Це зовсім незле. Казкові повісті! Хай буде так! Аби тільки в них перемагало добро. Аби тільки вони жили. Бо доки живуть казки… та про те я вже казала.
І пригадалася одна старенька бабуся. Виринула з мого далекого дитинства. Бабуся пряла. Веретено хурчало в її руках. Вона виводила рівну тоненьку нитку і намотувала її на веретено. Мені тоді здавалося, та й зараз так здається, що та бабуся пряла казки. Так, так. Ви не вірите? Може б і я колись не вірила. А потім таки повірила, і зараз вірю! Та бабуся пряла казки. Вона пряла їх начебто з туману своїх літ, гаптувала їх сивиною, і виходило неймовірно цікаво, щось між казкою і правдою. І ніхто б не міг визначити ту межу, де закінчується правда і починається казка, і навпаки: де закінчується казка і починається правда. Якось я спитала про те у бабусі, а вона засміялася і відповіла:
– А того ніхто не знає. Бо якби знали, то й казок не було.
– Як це?
– А отак. Скажімо… вітер. Правда чи казка?
– Вітер- це правда. Он як він віє. Буває, що й дерева ламає, дахи зриває. То яка ж тут казка?
– А от і не вгадала. А чи знаєш ти, звідки береться вітер і куди він потім зникає%? Не знаєш. І я не знаю. І ніхто до ладу того не знає. А кажуть… запізнилася казка. Справжня, народна, якої і в книжках нема, бо ще не всі казки у книжки записані. Я завмирала і слухала. І час теж завмирав разом зі мною, а якщо було треба, він міг повернутися назад чи переступити вперед. Він був підвладний казці і тій бабусі, що пряла казки.
А казка снувалася та й снувалася. Закінчувалася одна, починалася друга. Іне було тим казкам ні кінця, ні краю. І здавалося, що плин казок не можна зупинити, як не можна зупинити час.
– Бабусю, а звідки ви берете ті казки,- питаю.
– Звідки я беру казки? Пряду. Он бачиш, скільки вже напряла?
І я не знала, чи це правда, чи це вже починається нова казка. Пряла бабуся казки… отоді я й повірила, що та бабуся і справді пряла казки. І через вітер, бо й сама… ні, я казки не пряду. Не вмію. Я їх збираю. Збираю, вигадую і укладаю в книжку. В книжку меншу чи більшу- це вже як удається. Мені допомагають художники, докладаючи до тих казок своєї фантазії і хисту. Серед художників трапляються великі любителі казок. Якщо поталанить натрапити на такого художника, тоді казка буде цікавенна. Тоді вже вийде справжня книжка. Ту книжку будуть любити і читати і діти, і дорослі. А якому казкареві не хочеться, щоб його казки любили? Кожному хочеться. І мені також.