А хто придумав вогнепальну зброю ?
Який між тим усім страшний місток …
Чи пам”ятник поставили герою
з людської крові і людських кісток ? ..
А хто придумав кулемет, гармату ?
А першу бомбу ? А водневу ? .. Стій.
Те все колись впаде на нашу хату.
Це ж бумеранг – звичайний і простий.
То може знов людині стати мавпою ?
Щоб жити знов без танків і ракет ?
На мамонта іти з простою палкою …
Я – за. Та все це видумав поет.
Все, крім меча і ядерної зброї.
Бо для війни поети не годились.
Тому і серед них нема героїв.
Вінки тернові їм частіш судились.
ПРОДАЮ ВІРШІ
Стою на ринку
І продаю вірші.
– Купуйте. Не дорого.
Дорожче – гірші.
Гірші – дорожче.
Були б краще гіршими.
Плачуть вулиці й площі
За моїми віршами.
А всі довкола
З мене сміються,
Що мої вірші
Не продаються.
– Не смійтесь. Чого ви ?
Було б в них більше полови,
То може б для чогось здалися,
А може б і продалися.
Купуйте. Натішитесь досхочу.
Я вклала в ті вірші душу свою.
Ніхто не купує. І я стою
Під парасолькою із дощу.
Стою і тихо радію.
Ніхто не купує.
Нічого не вдію.
Було б гірше, якби купили,
А потім сміялися б з мене і кпили.
А так … понесу ті вірші додому
І не продам вже нікому.
Бо ті вірші написані не для ринку,
А для наших вулиць і наших площ.
Я причешу ними пухнасту хмаринку
І пригладжу розтріпаний дощ.
І подарую ті вірші вулицям й площам,
А сама піду до вас на прощу,
Бо в ситуації навіть найгіршій
Не можна продавати на ринку вірші.
Добре, що вони не продалися.
А раптом би комусь на щось здалися ?
Проколота грішми,
Немов багнетом,
Я б ніколи вже більше
Не стала поетом.
ТАЄМНИЦЯ
(внучці Юлі)
У моєї внучки
є вже таємниця,
бо з її кишеньки
стала цукерниця.
Заховала цукру
грудочки маленькі
дівчинка на потім
у свої кишеньки.
Здивувався тато,
здивувалась мама:
звідки у дитини
платтячко у плямах ?
– Пляма ця від меду,
друга – від малини,
а оця, найбільша, –
від ягід калини.
Каже мама доні:
– Треба вже попрати.
Хто ж таку бруднулю
Буде поважати ?
Мама плаття в воду –
доня заридала,
бо вона забула,
а тепер згадала.
– Що з тобою, доню ?
Йди собі та й бався.
– Разом з моїм платтям
цукор мій поправся.
2009 рік.
МОНОЛОГ
АБО ДІАЛОГ З СОБАКОЮ
– Не гавкай, псе. Тебе я не образив,
Не покусав, і навіть не набив.
В чужий город ані в садок не лазив,
Поганого нічого не зробив.
Ну п’яний, факт. Набрався аж до гички.
Таких повнісько. Ну чого гарчиш ?
Ти кидай ті дурні собачі звички,
Бо тим однак нікого не навчиш.
Не гавкай, псе, я, як і ти, голоден.
Та є у мене ще одна біда:
Я, брате, без горілки вже не годен.
А то коштує, знаєш, не вода.
Хоча й вода тепер не безкоштовна,
Як сир, як масло і як ковбаса.
Чого ви стали ? Йдіть собі, шановна.
То не до Вас. До кого ? А до пса.
Замовк собака. Вже не гавкав, слухав.
Зітхав і позіхав, крутив хвостом,
То лапою живіт знічев’я чухав,
То підвивав співбесіднику в тон.
– Я трохи п’яний. Признаюся чесно.
Пив за чужі, своїх давно чортма.
Посиділи, скажу тобі, чудесно.
Пив на халяву – значить, задарма.
І випивка, й закуска, – все на славу.
Колега ставив і мене гукнув.
Мене давно не кличуть на забаву.
А тут гукнули – й я собі хильнув.
Я теж колись був пан, чи пак, добродій.
Ну, а тепер під плотом, як і ти.
Ти тут не сторож, та і я не злодій.
Нема що красти тут, ні стерегти.
От ти – собака, а не маєш буди.
І я не маю хати. Бачиш як …
А хто нам винен ? Люди, брате, люди.
І з ними кепсько, і без них ніяк.
Як хочеш, твоїм приятелем буду.
А їсти я не маю – й не проси.
От завтра я тобі змайструю буду,
Щоб ти притулок мав, як людські пси.
Ходи сюди, посидимо, братухо.
І пес пішов. Неначе зрозумів.
Той осмілів, почухав псові вухо.
– От якби ти ще й говорити вмів.
Давай заснемо. Тепло так і гарно,
На небі зірно – будем без дощу.
От тільки так чомусь на серці хмарно.
Та смуток в душу я не допущу.
Ти не нервуйся. Ах, ти, хитра мордо !
Аби лишень нікого не кусав.
«Собака – то звучить принаймні гордо» –
Один розумний чоловік писав.
Здається, він писав не про собаку,
Та всеодно. Собака – то, брат, клас.
Якби ти раптом взяв та й забалакав.
Я уявляю, що б сказав про нас.
От чесне слово ! Завтра вранці встану …
Не дуже зранку, як спаде роса.
Я на сніданок щось тобі дістану.
Можливо навіть буде ковбаса.
Попрошу Олю, Галю чи Тетяну,
Скажу, що не для себе, а для пса –
Вони дадуть. От тільки вранці встану –
І, чесне слово, буде ковбаса.
Живи собі спокійно й не журися.
Не ми одні – таких багато є.
По-філософськи на життя дивися.
Приймаєм те, що доля нам дає.
Не їздять гицлі – їм шкода бензину.
Мене ж ніякий гицель не візьме.
Собаку цінять більше, ніж людину.
Не віриш ? Чесне слово ! От … бігме !
Життя моє, що не кажи, собаче,
Як і твоє. Тому ми й не чужі.
Голодне, часом п’яне і ледаче.
А ще оте призирливе – «бомжі !»
А хто такі бомжі ? Ті самі люди,
Що раптом опинились на межі.
Без хати я живу, а ти без буди –
Виходить, що обидва ми бомжі.
Шкода, що ти не п’єш. Ото, брат, штука.
Якби ти випив, то б заговорив.
Але й не пий – моя тобі наука.
Тебе Всевишній не на те створив.
Ох ! Завтра буде голова боліти.
Я буду злий, ще зліший від собак.
Ти думаєш, хтось здатний пожаліти ?
Аякже ! Пожаліє ! Тільки так !
Навіщо пив ? – хтось скаже. Правда, правда.
Навіщо пив ? А дідько його зна.
Тому тобі, мій друже, моя рада:
Не пий. Горілка – то біда страшна.
Спочатку ніби душу обігріє
І наче серце трохи звеселить.
А потім … ні розради, ні надії,
Наранок тільки голова болить.
Минала ніч. Вже місяць був на прузі,
Вже ранок десь підходив до межі.
Обнявшись, спали, наче вірні друзі,
Людина і собака – два бомжі.