А хто придумав вогнепальну зброю ?

Який між тим усім страшний місток …

Чи пам”ятник поставили герою

з людської крові і людських кісток ? ..

А хто придумав кулемет, гармату ?

А першу бомбу ? А водневу ? ..  Стій.

Те все колись впаде на нашу хату.

Це ж бумеранг – звичайний і простий.

То може знов людині стати мавпою ?

Щоб жити знов без танків і ракет ?

На мамонта іти з простою палкою …

Я – за. Та все це видумав поет.

Все, крім меча і ядерної зброї.

Бо для війни поети не годились.

Тому і серед них нема героїв.

Вінки тернові їм частіш судились.

 

 

 

 

ПРОДАЮ ВІРШІ

 

Стою на ринку

І продаю вірші.

– Купуйте. Не дорого.

Дорожче – гірші.

Гірші – дорожче.

Були б краще гіршими.

Плачуть вулиці й площі

За моїми віршами.

А всі довкола

З мене сміються,

Що мої вірші

Не продаються.

– Не смійтесь. Чого ви ?

Було б в них більше полови,

То може б для чогось здалися,

А може б і продалися.

Купуйте. Натішитесь досхочу.

Я вклала в ті вірші душу свою.

Ніхто не купує. І я стою

Під парасолькою із дощу.

Стою і тихо радію.

Ніхто не купує.

Нічого не вдію.

Було б гірше, якби купили,

А потім сміялися б з мене і кпили.

А так … понесу ті вірші додому

І не продам вже нікому.

Бо ті вірші написані не для ринку,

А для наших вулиць і наших площ.

Я причешу ними пухнасту хмаринку

І пригладжу розтріпаний дощ.

І подарую ті вірші вулицям й площам,

А сама піду до вас на прощу,

Бо в ситуації навіть найгіршій

Не можна продавати на ринку вірші.

Добре, що вони не продалися.

А раптом би комусь на щось здалися ?

Проколота грішми,

Немов багнетом,

Я б ніколи вже більше

Не стала поетом.

 

 

ТАЄМНИЦЯ

(внучці Юлі)

 

У моєї внучки

є вже таємниця,

бо з її кишеньки

стала цукерниця.

Заховала цукру

грудочки маленькі

дівчинка на потім

у свої кишеньки.

Здивувався тато,

здивувалась мама:

звідки у дитини

платтячко у плямах ?

– Пляма ця від меду,

друга – від малини,

а оця, найбільша, –

від ягід калини.

Каже мама доні:

– Треба вже попрати.

Хто ж таку бруднулю

Буде поважати ?

Мама плаття в воду –

доня заридала,

бо вона забула,

а тепер згадала.

– Що з тобою, доню ?

Йди собі та й бався.

– Разом з моїм платтям

цукор мій поправся.

 

 

2009 рік.

 

МОНОЛОГ

АБО ДІАЛОГ З СОБАКОЮ

 

– Не гавкай, псе. Тебе я не образив,

Не покусав, і навіть не набив.

В чужий город ані в садок не лазив,

Поганого нічого не зробив.

Ну п’яний, факт. Набрався аж до гички.

Таких повнісько. Ну чого гарчиш ?

Ти кидай ті дурні собачі звички,

Бо тим однак нікого не навчиш.

Не гавкай, псе, я, як і ти, голоден.

Та є у мене ще одна біда:

Я, брате, без горілки вже не годен.

А то коштує, знаєш, не вода.

Хоча й вода тепер не безкоштовна,

Як сир, як масло і як ковбаса.

Чого ви стали ?  Йдіть собі, шановна.

То не до Вас. До кого ? А до пса.

Замовк собака. Вже не гавкав, слухав.

Зітхав і позіхав, крутив хвостом,

То лапою живіт знічев’я чухав,

То підвивав співбесіднику в тон.

– Я трохи п’яний. Признаюся чесно.

Пив за чужі, своїх давно чортма.

Посиділи, скажу тобі, чудесно.

Пив на халяву – значить, задарма.

І випивка, й закуска, – все на славу.

Колега ставив і мене гукнув.

Мене давно не кличуть на забаву.

А тут гукнули – й я собі хильнув.

Я теж колись був пан, чи пак, добродій.

Ну, а тепер під плотом, як і ти.

Ти тут не сторож, та і я не злодій.

Нема що красти тут, ні стерегти.

От ти – собака, а не маєш буди.

І я не маю хати. Бачиш як …

А хто нам винен ?  Люди, брате, люди.

І з ними кепсько, і без них ніяк.

Як хочеш, твоїм приятелем буду.

А їсти я не маю – й не проси.

От завтра я тобі змайструю буду,

Щоб ти притулок мав, як людські пси.

Ходи сюди, посидимо, братухо.

І пес пішов. Неначе зрозумів.

Той осмілів, почухав псові вухо.

– От якби ти ще й говорити вмів.

Давай заснемо. Тепло так і гарно,

На небі зірно – будем без дощу.

От тільки так чомусь на серці хмарно.

Та смуток в душу я не допущу.

Ти не нервуйся. Ах, ти, хитра мордо !

Аби лишень нікого не кусав.

«Собака – то звучить принаймні гордо» –

Один розумний чоловік писав.

Здається, він писав не про собаку,

Та всеодно. Собака – то, брат, клас.

Якби ти раптом взяв та й забалакав.

Я уявляю, що б сказав про нас.

От чесне слово !  Завтра вранці встану …

Не дуже зранку, як спаде роса.

Я на сніданок щось тобі дістану.

Можливо навіть буде ковбаса.

Попрошу Олю, Галю чи Тетяну,

Скажу, що не для себе, а для пса –

Вони дадуть.  От тільки вранці встану –

І, чесне слово, буде ковбаса.

Живи собі спокійно й не журися.

Не ми одні – таких багато є.

По-філософськи на життя дивися.

Приймаєм те, що доля нам дає.

Не їздять гицлі – їм шкода бензину.

Мене ж ніякий гицель не візьме.

Собаку цінять більше, ніж людину.

Не віриш ?  Чесне слово ! От … бігме !

Життя моє, що не кажи, собаче,

Як і твоє. Тому ми й не чужі.

Голодне, часом п’яне і ледаче.

А ще оте призирливе – «бомжі !»

А хто такі бомжі ?  Ті самі люди,

Що раптом опинились на межі.

Без хати я живу, а ти без буди –

Виходить, що обидва ми бомжі.

Шкода, що ти не п’єш. Ото, брат, штука.

Якби ти випив, то б заговорив.

Але й не пий – моя тобі наука.

Тебе Всевишній не на те створив.

Ох !  Завтра буде голова боліти.

Я буду злий, ще зліший від собак.

Ти думаєш, хтось здатний пожаліти ?

Аякже !  Пожаліє ! Тільки так !

Навіщо пив ? – хтось скаже. Правда, правда.

Навіщо пив ?  А дідько його зна.

Тому тобі, мій друже, моя рада:

Не пий. Горілка – то біда страшна.

Спочатку ніби душу обігріє

І наче серце трохи звеселить.

А потім … ні розради, ні надії,

Наранок тільки голова болить.

Минала ніч. Вже місяць був на прузі,

Вже ранок десь підходив до межі.

Обнявшись, спали, наче вірні друзі,

Людина і собака – два бомжі.