Я малюю вечір

 

Смеркає

Ще сонця промінь не погас,

ще ніжна лагідь землю гріє,

а вже надворі вечоріє.

Спокійний вечоровий час…

Підкрався вечір до воріт

і загляда в моє подвір’я.

І робить місяць свій обхід,

перераховує сузір’я.

Садок готується до сну,

вмиваються росою квіти,

ще бігають невтомні діти

і будять приспану луну.

Вона відлунює їх сміх,

на цілий світ їх дзвінголосся.

А в полі шепчеться колосся,

і перепілка кличе всіх

у теплий затишок оселі…

Вечерю лагодять жінки.

І заколисують зірки

сумні думки й думки веселі.

Десь дзвінко дзенькнуло відро.

Хтось доміта своє подвір’я.

На землю сходить надвечір’я,

несе у пелені добро.

 

 

Озвався спогад

У тихому примарному смерканні

шле сонце усміх, ніжний і останній.

У душу залягає щось врочисте,

до болю рідне і до щему чисте.

Землі схиливши голову на плечі,

у небо зорить синьоокий вечір.

Пливе у небі десь моє сузір’я.

Це ще не вечір — це ще надвечір’я.

Прокинулась й запахла матіола.

Уже смеркає. Сутінки довкола.

Вже засвітили світло в нашій хаті,

з вечерею на нас чекає мати.

Тепер я віддала  б усе, що маю,

за той єдиний вечір в нашім раю.

Озвався спогад — і заблисли сльози,

як роси на вербі, що при дорозі.

 

 

Згасає день

Згасає день. Вечірня прохолода

спада на землю, як небесний дар.

Відпочива натомлена природа,

і серпорогий виплива з-за хмар.

З полегкістю зітхнули трави й квіти,

бо денна спека дойняла і їх.

А ти нічого того не помітив

серед буденних клопотів своїх.

Облиш роботу на наступний ранок.

Виходь у ту святочну благодать.

І день ще посміхнеться на останок

і відійде  із сонцем спочивать.

Вже прохолодно. Щось накинь на плечі.

І сядь зі мною поруч пліч-о-пліч.

У вербах причаївся тихий вечір,

і диха вже серпнева літня ніч.

 

 

Для маленької Юлі

 

Летіли лелеки

Летіли лелеки

у краї далекі.

Холодно було,

замерзло крило.

Летіли зовсім низько —

та й поклали Юлю в колиску.

Тато і мама зраділи,

бо дівчинку дуже хотіли.

Стали Юлю колисати,

стали їй пісень співати.

Про півника і Рябка,

про зайчика і цапка,

про котика і осла,

а Юля слухала й росла.

 

 

Колискова

“Люлі, люлі, люлі!” —

співають для Юлі

і мама, і татко:

“Спи, засни, дитятко!”

А хитрунка Юля

віченьки зімкнула,

нібито заснула.

А сама все чує.

А сама міркує:

“А чи ще співатимуть?

Чи ще колисатимуть?”

А як ніхто не гойдне,

Юля й плакати почне.

 

 

2006 рік.

 

 

НЕ  ЛЕЛЕКАМИ  ПО  СВІТУ

 

(Дещо з життєпису Володимира Рудницького)

Юнаком виходив

з батьківської хати.

Знав би, що назавше,

впав би на коліна.

Ублагав би маму,

упросив би тата,

щоб благословили

у дорогу сина.

Все це так не просто …

А лихая доля

заглядала в вікна,

як купала мати.

Як дійшов до зросту,

буйний вітер з поля

зашептав привітно –

кликав мандрувати.

Йшов юнак шукати

власної стежини.

Але та стежина

загубилась в росах.

А за плотом квітли

й в”янули жоржини,

і ронила сльози

верба довгокоса.

Йшов шукати долі.

Оглядавсь на хату.

Знав би, що назавше,

може б і заплакав.

Краялось від болю,

бо йому б кохати,

серце юнакові.

З ним  і забалакав.

– Ти чого це тужиш,

нерозумне серце ?

Чом щемким зітханням

наповняєш груди ?

– Не спіши, мій друже,

з долею до герцю,

бо вона лукава,

тяжко з нею буде.

Озирнися, хлопче,

на свої Дубляни.

Чую я, що довго

ти їх не побачиш.

Зупинився хлопець

і востаннє глянув.

– Що мені пророчиш ?

І чого ти плачеш ?

Молодий і дужий,

я піду до війська.

Смерті не боюся.

Дасть Бог, не загину.

Як навчила мати,

Богу помолюся.

Де б не був, повернусь

я на Україну.

І сміялась доля

з молодого хлопця,

що так легко вийшов

з батьківського дому.

Бо не знав юнак той,

бо не знало серце

те, що було долі

наперед відомо.