ПРОКИДАЙСЯ, СВІТЕ…
Прокидайся, світе, прокидайся!
Надворі вже день стоїть, як диво.
В небі сонце сходить. Пустотливо
Пташеня якесь кричить: “Не гайся!”
Вже пташки умилися росою
І співають, хоч плещи в долоні.
Відкривай же, світе, очі сонні
І вставай, пишаючись красою.
І нехай ніщо тебе не хмарить,
І нехай ніхто в тобі не плаче.
Кожного ти вислухай терпляче
Й посвяти, і захисти від кари.
І благослови трудом щоденним,
І благослови дитячим криком.
І не будь жорстоким і шаленим –
Будь прекрасним, білим і великим.
Правічна жінка
– Спинися, — наказала я собі
й спинилась, невдоволена собою.
І хлюпалися хвилі голубі,
і берег пестив ніжний шум прибою.
– Спинися, — повторила свій наказ,
— тепер не смій і думати про нього.
І крикнула, жахнувшись, чайка враз,
і вже мене не тішило нічого.
І зваба хвиль, і лагідний пісок,
і вітерець, і спека полуднева, —
все відпливло в одну з моїх казок,
а я стояла, наче в пащі лева.
Я наче мала вмерти вже ось-ось.
І збайдужіла, і втрачала сили.
Та раптом… може, це мені здалось…
За когось хвилі жалібно просили.
І сонце, й вітер, і морський приплив,
і чайка серед простору ясного
повторювали: “Він тебе любив.
Чому ж ти відцуралася від нього?”
Я крикнула у розпачі до хвиль:
— Він зрадив! Зрадив! Він мене покинув!
І раптом став на морі дивний штиль,
і вітер зник, немов кудись полинув.
Лиш сонце, незворушне і ясне,
та ще пісок, гарячий та сипучий,
неначе промовляли: “Біль мине,
який би він не був тобі пекучий.
Правічна жінка і її любов,
і зрада, і сльоза, гірка від болю”.
І я переживала знов і знов
те, що було до мене і зі мною.
І те, що буде через сто віків,
а може й через тисячу — не знаю.
І не було ні пекла, ані раю,
лише любов, без смутку і без слів.
Я по-новому глянула на світ.
Ясніла хвиля, горда і велична.
Не знало море, скільки йому літ,
і я не знала, бо була правічна.
Небезпечна жінка
Ти стережись, бо я — не просто жінка,
я володію чарами кохання.
Ти — жертва і, надіюсь, не остання.
Я обсную тебе, як павутинка,
своїм примарним, таємничим словом,
жіночим чаром, тричі незбагненним —
і ти згориш у вихорі вогненнім
метеликом немудрим, випадковим.
Не вийшла я ні вродою, ні зростом.
Та, зрештою, що треба для поета?
Потрапиш легко у мої тенета,
а вирватися з них ох, як не просто.
Забудеш, хто ти і якого роду,
лиш почуття, і відчуття, і мука.
А там не за горами і розлука,
тоді не мрій про бажану свободу.
Дивитимешся в дзеркало чи в воду,
а бачитимеш образ мій звабливий.
Тоді, щасливий або нещасливий,
чекатимеш від мене нагороду.
Ввижатимуться — і нема рятунку —
напіввідкриті для цілунку губи.
Ти пам’ятай, що це — початок згуби
і перший келих сонячного трунку.
Не пий його, бо пропадеш дочасно.
І нагороди, щоб ти знав, не буде.
А якщо хочеш… дихай на всі груди,
бо світ прекрасний і любов прекрасна.
Бо що то мить кохання для поета,
така потрібна і така доречна?..
Обходь мерщій розставлені тенета
і пам’ятай: я жінка небезпечна.
Квіткове танго
Вже ходить осінь по землі,
Холонуть ранки і розлуки.
Листок у вітру на крилі
Летить в мої схололі руки.
Зі мною поруч ти стоїш,
І серце так нестримно б’ється.
Ти щось від мене ще таїш,
Але сказати доведеться.
Осінні квіти
Даруєш ти мені.
Осінні квіти…
Вони такі сумні.
Осінні квіти
Небавом відцвітуть.
Осінні квіти
Шепочуть: «Не забудь».
А осінь жалю додає,
Така підступна і лукава.
Ти ще зі мною, ти ще є,
Та ні на що не маєш права.
А осінь смутку додає,
Сховавшись у густі тумани.
Ти ще зі мною, ти ще є,
Та вже розлука поміж нами.
Осінні квіти
Даруєш ти мені.
Осінні квіти…
Вони такі сумні.
Осінні квіти
Небавом відцвітуть.
Осінні квіти
Шепочуть: «Не забудь».
Сумного того кришталю…
Осінні роси – наче сльози.
Я все ще так тебе люблю,
Та ти пішов. Ти вже в дорозі.
Я почекаю до весни,
Щоб знов любити і радіти.
Ще буде сміх, ще будуть сни,
А поки що осінні квіти.
Осінні квіти
Ти дарував мені.
Осінні квіти…
Вони такі сумні.
Осінні квіти
Шепочуть: «Не забудь».
Осінні квіти
Небавом відцвітуть…