ДО ПЕРШОЇ СПОВІДІ
Мене матуся повела до церкви.
А перед тим ми вчили молитви.
Я йшла не так, як ходите тепер ви –
Спогорда, не схиливши голови.
Я йшла смиренно. Тільки-от не знала,
В яких я мала каятись гріхах.
Не скривдила нікого і не вкрала,
І ще олжі не мала на устах.
Спитала в мами, що мені казати,
Коли про гріх священик запита.
До сповіді я йшла і мала знати,
А я не знала на свої літа.
Тих літ було не так уже й багато.
Нічого не згубила й не знайшла.
В моїй душі було велике свято:
До сповіді до першої я йшла.
Дивилась мати на свою дитину.
– Колись збрехала, може, пригадай.
– І що, за отаку мою провину
Мене пошлють у пекло, а не в рай ?
– Не знаю, доню. Бог це тільки знає.
Він наш єдиний праведний суддя.
Молись – і він тебе не покарає.
Ти ще мала, ти зовсім ще дитя.
Рука у мами і жорстка, і тепла.
Від неї пахне хліб, полин, спориш.
– Тобі далеко ще до раю й пекла.
А зак дійдеш, то може й нагрішиш.
Гріхів, як реп”яхів. Спокус багато.
Усіх не обминеш. Такий вже світ.
Дзвонили дзвони. Я ішла на свято,
До сповіді найпершої в сім літ.
Дивилися на мене всі присутні.
У церкві повно, мабуть, все село.
Не мала я ошатненької сукні.
І камери тоді ще не було,
Аби мене знімати ради сміху.
Та й що там ще знімати, Боже мій !
Це вже тепер батьки собі на втіху
Знімають радість нездійсненних мрій.
Дітей своїх наряджених знімають.
Сказала б мама: – Все це для людей.
А Бог нас, доню, всякими приймає,
Аби душа була, як ясний день.
Такі собі маленькі наречені
Ідуть до Бога в забутті своїм.
І дивиться на них старий священик
Й мовчить собі. А що він скаже їм ?
Хизуються. Одні поперед других,
Занурившись у помислах брудних.
Така гординя гірша від наруги.
Мовчить священик. Молиться за них.
А що він скаже ? Все це їхнє право,
У чому йти до церкви і коли …
І камери … Все пишно і яскраво.
За що ж страждали й на Голгофу йшли ?
Вже на свою, оновлену Голгофу.
Ішли в Сибір, у вічну мерзлоту …
Моливсь священик Богу Саваофу
І все дививсь на Матір Пресвяту.
І НІХТО НЕ ЗНАВ …
Спочивало дівча на покосі.
І ніхто не знав, що це осінь.
У дівчатка того карі очки
І дві кісочки, як колосочки.
Те дівчатко було несміле.
Підняло собі яблучко спіле,
І грушок натрясло в фартушок
Та й пішло, не спитавши стежок.
Миготіли лиш ніжки босі.
І ніхто не знав, що це осінь.
Обходила і гори, й доли,
Школярів запросила до школи.
Милувалась на їхні ранці.
І холодними росами вранці
Умивала дерева й кущі.
А вже потім, потім дощі.
Вже птахи полетіли у вирій.
І вона в безпорадності щирій
Їм махала листочками клена:
– Ви не майте образи на мене.
Це придумала я не сама.
Йде за мною холодна зима.
КАШТАНОВА ПОВІНЬ
Серед осені раптом насни лась весна.
Серед буднів моїх пригадалося свято,
Хоч було їх у мене не так вже й багато.
Серед всяких думок промайнула одна …
Пригадалась мені та каштанова повінь.
Ми були тільки вдвох, хоч у всіх на виду.
А шкільний наш садок був каштанами повен.
Я колись ще сюди неодмінно прийду …
Дай мені ті листки. Ти забудеш, загубиш.
Я їх в книжку вкладу і забуду в яку …
Тільки ти не повторюй, що ти мене любиш.
Це каштанова повінь в шкільному садку.
В сад шкільний я тепер вже ходити боюся.
Стільки років пройшло … І тебе там нема …
Скажуть діти: – Чого там шукає бабуся ?
А чого я шукаю – не знаю й сама …
2005 рік.