Не віриться
Надворі дощ, бо знову осінь,
а там, за обрієм, — зима…
І нам не віриться ще й досі,
що літо збігло — і нема.
Отак і роки, милий Боже,
біжать-збігають день за днем…
І не доводимо давно вже
студентських вічних теорем.
Нема мороки з парубками:
як їх відвадити, куди …
І наші внуки разом з нами
свої відмірюють сліди …
А ми не віримо і досі,
що літо збігло — і нема.
У наші душі входить осінь,
а на порозі вже зима…
Прийму її мінорні гами:
невідворотність, так вже є …
Не замітай лише снігами
все, що було, — те все моє…
Сумний ангел
А ангели, мабуть, сумують, як люди,
коли залишають навіки того,
кого берегли вони завжди і всюди
від першого крику й зітхання його.
І ходить той ангел, сумний і невтішний,
невидимий, плаче, як люди, як ми.
А світ метушиться, прекрасний і грішний,
із добрими й злими своїми людьми.
Той ангел чекає нової людини,
щоб взяти її під опіки крило,
бо так повелося віддавна й донині,
дай, Боже, щоб так і надалі було.
2004 рік.
НАЗИВАЙТЕ ПОЛЯ ПО ІМЕНІ
Я між Львовом і Білозіркою
Посаджу свою дику грушу.
Хай вона поетичною збіркою
Западає комусь у душу.
Хай цілющою буде і доброю
Своїм соком і терпким плодом,
Хай майне з-за високого обрію
І зійде за вашим городом.
Вірю я, що ногою босою
Ступлю знов у холодну росу
І почую, як десь за просинню
Хтось клепає й клепає косу.
І не треба іншої музики,
І не треба вже пісні іншої.
Пам”ять в”яже життя у вузлики
Й розкладає, у різні ніші.
А коли вже людина старіє,
Витягає вже те, що треба,
Те, що душу чиюсь зігріє
І не дасть забути про себе.
І встає моя батьківська хата,
Із руїни, із небуття.
Клепле косу мій струджений тато,
Що давно вже пішов з життя.
Називайте поля по імені,
як людей, що жили колись,
Щоб ніколи тут на землі моїй
Хлібороби не перевелись.
Збруч, Рокитня, Дубина, Березина …
Я достоту їх пам”ятаю.
Ще була долина Юхимова.
Тільки хто той Юхим, не знаю.
Попросіть свого тата й мами,
Доки є ще кого просити,
Хай навчать вас жати серпами,
Хай навчать косою косити.
ПРИМИРЕННЯ
Примирення … То, може, так і треба.
Дай руку тим, хто гнав тебе в Сибір.
І хай звершиться правосуддя неба.
Ти тільки вір в те правосуддя, вір.
Дай руку всім творцям голодоморів,
У кого кров на душах їх брудних.
Хай матері у божевільнім горі
Простять їм і помоляться за них.
В дітей маленьких забирали крихти
В ім”я своїх спотворених ідей.
Як хочеш, дай їм руку, тим, котрих ти
Ніяк не можеш мати за людей.
Дай руку тим, котрі згубили Стуса,
Довженка що тримали в вигнанні.
Та, якщо чесно, я чомусь боюся,
Що потім руку не дасиш мені.
Вони живуть, заслужені і горді,
На нашій незахищеній землі.
Такі собі непереможні орди,
Що злочини, великі і малі,
Чинили по наказу й без наказу,
Обравши смерть захисником своїм,
Про Бога не згадавши ані разу.
А ми тепер прощати маєм їм ?
До неба руки в розпачі знімаю.
Мої молитви ревні та ясні.
Мій Боже, ворогам своїм прощаю,
А ворогам народу мого – НІ.