Балада про дзвін
Коли затих дівочий ніжний спів,
коли замовкли всі бентежні речі,
накиньте щось від холоду на плечі
і вийдіть в прохолоду споришів.
Не бійтеся сполохати пітьму,
хай врешті вас пітьма ота боїться.
Скажіть, лишень, признайтеся,
чому у ніч таку і досі вам не спиться.
Ви хочете підслухать таїну,
легенду, а чи правду щиру, може…
Ти тільки не карай нас, милий Боже,
за ту цікавість вічну і земну.
Тепер вклякніть. І помоліться Богу,
І притуліться вухом до землі…
Не чуєте?.. Не чуєте нічого?..
Забудьте біди більші і малі.
І радощі забудьте, і провини.
І заздрощі, свої або чужі.
Прислухайтесь… єством своїм… глибинне
Гудіння чути на земній межі…
В легенду чи повірили тепер ви?..
О… Чуєте?.. Гуде… То дзвонить він…
Що кликав на свята людей до церкви,
Отой великий, той церковний дзвін…
Міняються і прапори, і дати, а він все дзвонить…
в тиху просторінь…
Її ніхто не може розгадати,
оту загадку наших поколінь…
То дзвонить дзвін… колись його таємно
Сховали люди від неситих рук…
То дзвонить дзвін… невсипно і недремно,
Нагадуючи нам про біль розлук.
Про наші муки і про наші рани,
про тих, кому він так і не дзвоний
на день останній чи на час останній…
Та перед ними він не завинив.
Його сховали. У ночі сховали…
І ще два дзвони, менші аніж він…
Всі сови спали, і всі круки спали…
Гуде, гуде отой церковний дзвін…
О, він колись дзвонив… земля тремтіла…
І голос той усе лихе вражав…
Пройшли роки… та дзвонового тіла
не сміла доторкнутися іржа…
мінялися властителі й закони.
Нові часи таки до нас прийшли,
дістали люди знов церковні дзвони,
а от. його … шукали й не знайшли…
Бо повмирали вже старі ті люди,
Що їх ховали потай у ночі…
І б’ється серце дзвонові у груди..
– Я тут! – нечують, хоч і не кричи.
Та він на чатах, день і ніч чатує.
– Пильнуй! І Україну стережи! –
Видзвонює той дзвін… мо, хтось почує,
У кого серце чисте від іржі.
Гафійка
Розпустивши по плечах коси,
вона бігла через село.
Криті порохом ноги босі,
а навколо усе цвіло.
Хтось-то бачив ту горду юнку:
Рятувала пісні свої,
Та ніде не було рятунку –
смерть чигала на вроду її.
Куля влучила просто в груди.
І заплакало все село.
Говорили пошепки люди,
що в Гафійки батьків не було.
Сиротою росла в безталанні,
Та любов у серці лягла
та, що перша бува й остання,
за котру і під кулі пішла.
І не знала, що таке слава
В молоденькі роки свої.
Може, то була просто облава,
може, виказав хтось її…
я Гафійку зовсім не знала,
бо була ще занадто мала,
тільки плакала і шкодувала,
що Гафійкою я не була.
Пахла липа
Пахла липа садом заснулим,
Зорепадами і вітрами,
Прокладала стежки в минуле,
До воріт моїх і до мами.
Та нема ні воріт, ні хати,
І ніхто мене не чекає.
Бачиш, липо, бачиш, яка ти…
Нащо спогадом серце краєш?
Втім… Можливо, що так і треба.
Щоб ніколи не забувала,
Щоб приходила знов до тебе
І надіялась, і чекала.
Щоб по стежці ходила боса
Й сподівалась якогось дива,
Що воскресне в ранкових росах
Моя казка, світла й правдива.
Літо
Вродило літо жита й кукілю,
і блавату того – рви скільки хочеш.
Я теє літо так чомусь люблю.
В блакитнім небі голуб десь туркоче…
І півень кукурікає в розлив,
і соняшник сміється на городі,
І гілля гне від ще зелених слив,
І качка лад наводить в своїм роді.
І кличе квочка ще дурних курчат…
І любо так мені у тім куточку.
Ще неодмінно прийде хтось з дівчат…
Чи у стрічках, чи, може, у віночку…
Така пора. Така-то вже пора…
Купайло святкувати незабаром…
І бігає босоніж дітвора,
і пахне сонцем і зеленим шалом…
Стояла осінь у святкових шатах,
когось чекала, сум в її очах…
втомилась ліс багрянцем прикрашати,
хотілось відпочити по трудах.
До неї підійшла я і спитала:
невже не пам’ята мене вона?
Безжурно липа гіллям похитала:
мовляв, не зна тебе, либонь, не зна…
Стояла осінь у тривожнім сумі,
прикрила шати золотим плащем,
хилився тихий вечір у задумі,
крізь сито небо сіяло дощем…
Лягав туман, немов серпанок білий…
Зіщулилось від холоду вікно.
Стояла осінь смутком посивілим,
як і колись, як вчора, як давно…
Як добрий ангел, я злечу до тебе
І відведу біду з твоїх надій.
Мені в житті нічого більш не треба,
Лиш тільки б щастя сяяло з-під вій…
Про щоб у двох з тобою не мовчали,
ти розумієш мову ту мою.
Забудь мої тривоги і печалі,
забудь про те, що я тебе люблю.
Як добрий ангел, я злечу до тебе,
зішлю тобі найкращі в світі сни,
веселкою я стану серед неба
і взимку легким повівом весни.
Ти не сумуй і не тужи за мною,
в житті і щастя, і добра зазнай.
Згадай про мене ранньою весною,
зітхни тихенько і скажи: “Прощай”!
2003 рік.
В дорогу
Пересердився грім,
Ще лиш іноді в небі погримує,
і спроквола йде дощ,
що пролився уже досхочу.
І витягую знов
із запасів незайманих риму я
і сплітаю свій вірш
із маленьких краплинок дощу.
Перев’яжу його
перевеслом тугим — блискавицею
і веселку вплету
в закосичені вітром рядки.
І оздоблю свій вірш
гострим словом — іскристою крицею,
і пошлю його в світ,
подивившись услід з-під руки.
Обдарую його
на дорогу черствою хлібиною,
дам в дорогу йому
дрібку солі і трохи води.
І скажу я йому,
щоб зустрівся у світі з людиною,
увінчаю добром —
і скажу йому тихо: „Вже йди”.
Пересердився грім,
ще гуркоче у небі ранковому.
Прокидається світ,
і умитеє сонце встає…
І мандрує мій вірш,
ще ніколи ніде не друкований,
йде в дорогу мій вірш —
добрим людям послання моє.
Вишивала мати рушники
Вишивала мати рушники,
щоб жили ми у добрі та згоді,
виростали квіти з-під руки
і цвіли, як в нашому городі.
І вплітала мати в вишиття
пісню тиху, ясну, наче казка.
Я проніс рушник цей у життя,
ніжний, наче материна ласка.
Мамині гарячі рушники
розганяли смуток мій і втому,
і квітки, що квітли з-під руки,
кликали до батькового дому.
Посріблила коси сивина,
загляда в віконце тиха осінь
та на рушниках цвіте весна,
молодість матусина ще й досі.