У ТЕБЕ, ХЛОПЧЕ, ЗОЛОТЕ ВОЛОССЯ
У тебе, хлопче, золоте волосся, В тебе квітень, а у мене осінь. Не тумань же сині небоцвіти — Лиш весною пломеніє квітень. Не тумань же небоцвіти сині: Будуть в тебе співи солов’їні. Ранні зорі, світанкові роси Ти вплетеш в чиїсь дівочі коси. Будуть в тебе трави на покосі, А колись прийде до тебе осінь… Тож нехай сміються небоцвіти, Бо ж у тебе щойно тільки квітень.
Зима засніженою гілкою
махає здалеку мені;
і вітер ніжною сопілкою
свої наспівує пісні.
Я йду по вулиці обіленій,
шукаю тут твої сліди.
І квилить вітер – птах підстрілений:
“Ти не ходи! Ти не ходи!”
Не чую я сопілки дивної:
крізь заметіль все йду і йду…
Як загубила я сліди твої,
то, може, десь тебе знайду…
Зима засніженою гілкою
зове мене у сніговій.
Лечу до неї перепілкою
сховати біль і смуток свій…
Ходить ніч по берегах,
Сушить коси по лугах,
Тернами розчісує,
По садках розвішує.
На креслаті ясени
Почіпляла диво-сни.
Розсіває сни, мов мак:
Вибирай собі на смак.
А як ранок надійде,
Туман в коси заплете
Й помандрує з зорями
По світах незораних,
Назбирає снів в запас
Та й повернеться до нас.
Я тебе виношу,
Я тебе вимрію!..
Трави не викошу –
Росами вимию.
Квітами зіроньки
Я позаклечую,
Хай несподіванки –
Не заперечую.
Йтиму стежиною,
Йтиму дорогою.
Стану єдиною
Пересторогою.
Стану пелюсткою
Квітки незнаної,
В засуху плюскотом
Хвилі жаданої.
Квіти незірвані…
Небо задимлене…
Ти тільки вір мені,
Ти тільки жди мене.
Серця забаганка,
Тиха сподіванка…
Ти моя загадка,
Ти моя співанка…
– Хто це стука пальчиком
у моє вікно?
– Спи, дитя, це дощик
йде уже давно.
– Хто це хлюпає босоніж
по калюжах прямо?
Хто це, хто це, мамо?
– Спи, дитя, це дощик
ніженьки полоще.
Спи, це дощовиця
вранці чепуриться.
Ходить дощ по траві,
носить ківш на голові.
А в ковші – водиця,
щоб росла пшениця,
І жита, і картоплі, – все, що квітне на землі.
СНІГОЦВІТИ
За вікном метелиця
Сніжить віти –
І довкола стеляться
Снігоцвіти.
Вийду я, ой, вибіжу
На стежинку:
“Подаруй, метелице,
Хоч сніжинку!”
Засміялась радісно
Завірюха:
“Спершу мою співанку
Ти послухай.
Принесли вітри її,
Кругосвіти…
На, збирай, лови мої
Снігоцвіти!”
І жбурнула-кинула
Цілу жменю.
Я мерщій забрала їх –
Та – вкишеню!
Принесла до хати їх,
Рада дуже, –
А в кишені… порожньо,
Лиш калюжа.
І сказала весело
Моя мати:
“Снігоцвіти, донечко,
Недля хати.
Це тобі не проліски
І не рожі:
Їм пишатись-квітнути
На морозі.”
З мене посміялася
Завірюха.
От і вір бешкетниці,
От і слухай!
Я на неї гнівалась
Аж до світа…
А вона все сіяла
Снігоцвіти…
Котик на кухні сметанку лизав,
А Саша побачив і мамі сказав.
Мама до котика віник взяла –
Котик розсердивсь і втік зі стола.
Жаль стало Саші кота-пустунця –
Краще б сметанку він з’їв до кінця.
2001 рік.