Ще один спогад
Пручаюся, як можу. Не корюся
І згадую, далекий мій, той час…
Що ми не разом – тим я не журюся,
Бо хто те зна, чи склалося б у нас…
Все те було до болю не звичайне,
Аж чемріє ще й зараз голова…
Шуміло море, і летіли чайки,
І ти казав мені якісь слова,
Такі палкі, як оте кримське сонце.
Чи вірила – не знаю. Може й ні…
І думаю тепер: чи був не сон це?
Невже те все наснилося мені?..
Ні, не наснилось. Це було насправді.
Євпаторійські тихі вечори…
Тоді я не дивилась в очі правді.
А ніч на нас дивилася згори…
Я не хотіла думати, що буде.
Життя розставить все – і буде лад.
Приїду – і новий почнеться будень.
Ніщо не повертається назад…
иїду – і новий почнеться будень.
Ніщо не повертається назад…
«Припасти серцем до Львова», за 2009 рік.
КНЯЗЬ ДАНИЛО У ЛЬВОВІ
По Львову ходить незримо
Князь Данило втомлено й гордо.
Не порівнюйте Львів із Римом,
Із Парижем чи із Торонто.
Ви живете у ріднім домі –
І не треба тут зайвих слів.
Як співається в пісні відомій:
“Львів то є Львів”.
І крокує по львівських вулицях
Невсипущий наш князь Данило,
Ніби містом своїм милується,
Ніби з нас збирає данину.
На алеях у Стрийськім парку
Він вдихає запах медвяний,
Де і люблять, і сваряться палко
І львів’янки мої, і львів’яни.
І стоїть, не промовивши слова
(Очевидно, ще не пора),
Неповторна окраса Львова –
Таємнича Замкова гора.
Не одне вона бачило свято,
І трагічну, й солодку мить.
Розказати б могла так багато,
Та мовчить вона, та мовчить…
Ніч над містом тихо схилилась,
Ніби мати над ліжком дитини.
Ходить містом нечутно Данило,
Оглядає кожен будинок.
Дорікає він нам стурбовано,
Так як батько невдахам-дітям:
“Те, що вами тут набудовано,
Не простоїть і століття.
Не додбали і розвалили.
Що та мода з вами накоїла…
Кожен дім – то ж затрачені сили!
Кожна вулиця – то ж історія!..
Хіба ж ви забули, діти,
Що я вам колись заповів?
Любіть над усе на світі
Наше місто – наш древній Львів…”
Прокидається Львів
Прокидається Львів.
І на вежі Високого Замку
спочивала зоря
і вже тихо пішла в небеса.
Львове, місто моє
і львів’яни, — всім доброго ранку!
Починається день
і несе Вам нові чудеса.
Тихий ранок встає,
благодатний і чистий, мов сповідь.
І у небо пливе
голубина молитва за всіх.
Рідне місто моє
у серпанку з туману казковім,
хай Господь нам простить
наш щоденний недоспаний гріх.
І не хочеться бід,
і не хочеться фальшу й облуди,
і молитва сама
напливає на наші уста.
Прокидається Львів,
прокидаються втомлені люди, —
і виповнює нас
та мелодія руху проста.
Прокидається Львів.
І всі леви стоять на сторожі,
щоб ніхто не посмів
зруйнувати цей сонячний день.
Прокидається Львів.
Поможи йому, милий наш Боже!
Дай щоденний нам хліб,
а до хліба — ще трохи пісень.
Що там у Львові?
Що, голубе, мені сказати хочеш,
що так туркочеш, під моїм вікном?
Чи сповіщаєш щось? Чи щось пророчиш?
Чи може весну чуєш під крилом?
Ти не принось мені погані вісті.
Бо хто їх хоче? Сам би зміркував…
Ти краще розкажи, що там у місті,
в моєму Львові. Певне ж, там бував…
Чи й досі ще транслюють з телевежі
убивче мерзопакосне кіно?
Чи й досі п’ють багаті ситі лежні
у львівських барах дороге вино?
Чи продають на Галицькім тюльпани?
Що ще нового зараз продають?
Чи вулицями ходять гарні панни,
що юнакам спокою не дають?
І чи проблеми з теплою водою
Ми вирішить не можемо самі?
Чи й досі ходять легкою ходою
прекрасні леви, грізні та німі?
Не каже голуб, він про те не знає.
Мене послухав — й далі полетів…
А десь далеко тихо засинає
казкове місто, дорогий мій Львів.
Оксані Білозір
Навіщо Ви поїхали зі Львова?
Львів Вас любив. Ми всі любили Вас.
Була це Ваша примха випадкова
чи мрія, що здійснилася нараз?
Ну, ясна річ, що Київ — це столиця.
Можливостей там більше, думай лиш…
Скажіть, Оксано, Львів наш Вам не сниться?
Ваш Рим… Чи пак, маленький Ваш Париж?..
Львів — то є Львів. Прекрасне місто Лева…
У світі вміє задавати тон.
Ви тут були маленька королева.
Образливо, що кинули свій трон.
Ми Вам не судді. Свята є і будні.
Шукаємо, де краще і де глибше.
Нехай складеться все у Вас в майбутнім.
Але у Львові трохи побули б ще…
Ми Вас любили так, як люблять свято.
І любимо у днях своїх трудних.
А Київ… Що ж… Там так зірок багато.
Дай, Боже, не згубитись серед них …