РОЗМОВА З ЧУЖИНЦЕМ

 

Вона стояла, крихітна і боса.

Десь від землі здіймався голосок.

Яріли квіти на дівочих косах,

В руках тримала житній колосок.

Спідниця пишна, гарна вишиванка

І доброго намиста два разки.

Дивилась гідно, не як полонянка.

Це про таких легенди і казки.

Чужинець був звеличений і гордий,

Сидів недбало, в пишному вбранні.

Хтось тихо хлипав, мучив клавікорди,

Хтось гарцював на білому коні.

– Либонь, ти хтіла щось мені сказати ?

Чи, пак, тебе покликали дарма ?

Така мала …  чи є у тебе мати ?

– Для свого краю мати – я сама.

– Вклонись мені. Я – цар твій, щоб ти знала.

Я – завойовник, я – володар твій.

Вона спокійно, гідно так сказала:

– Ти може, й цар, та тільки цар не мій.

Не поклонюся жодному тирану,

Ні перед ким не схилю голови.

Я завтра стану й післязавтра стану

І гордо кину: – Я іду на ви !

Пихато й зверхньо глянеш ти на мене.

– Ти ? Йдеш ?  Супроти кого ти ідеш ?

Відповіла спокійно так і чемно:

– Я тут живу, а ти тут не живеш.

Ти – зайда ! Ти – чужинець в моїм краї.

А я – легенда рідної землі.

Мене кожніська стежка тут вітає.

Птахи великі і птахи малі

Мені співають пісню величальну.

Самі із плодом хиляться гілки.

Тобі ж лиш ворон кряче –

Птах печальний.

Ти – ворог наш, отой, що на віки.

Бо ти прийшов, щоб трави толочити,

Щоб чобітьми пройтися по квітках.

Ти на землі моїй не зможеш жити,

Бо ти тут сіяв смерть, тут сіяв страх.

Хтось вже не хлипав, а тихенько плакав.

Затихли клавікорди. День згасав.

Замовк чужинець. Думав, не балакав.

Хотів сказати щось, та не сказав.

Замість дівчати вже стояла жінка,

Ставна і гарна в величі своїй.

– Хто ти така ? – спитав. – Я – українка.

Йому хотілось поклонитись їй.

– Стань на коліна ! Відмовляли нерви.

 

Він з ними був в постійній боротьбі.

– Навколішки стаю, як йду до церкви.

Я не прийшла коритися тобі.

– Ти Роксолана ? – Ні, я звуся Настя.

Але хіба, скажи, у тому річ ?

Тобі завоювати нас не вдасться.

Ми – світло дня, а ти – похмура ніч.

Тобі хотіла я лишень сказати:

– Іди туди, звідкіль до нас прийшов.

Тобі ніколи край наш не здолати.

Тут смерть знайдеш, якщо ще не знайшов.

Він захотів недобре щось зробити

І рвучко потягнувся до меча.

– Не квапся, бо мене не можна вбити.

І доторкнулась до його плеча.

Закляк чужинець. Він моливсь до Бога.

До свого Бога – іншого не знав.

Вона пішла з ворожого порога.

І вже ніхто її не зупиняв.

 

 

2015 рік.

 

 

БОЖА КАРА

 

Містечко Глинне – гарний райцентр. Не сказати, щоб дуже велике, але затишне і зручне для проживання. Нема тут шуму, характерного для великих міст, зате є парк, багато зелені, навіть озеро, яке вже не завадило б почистити. В місті багато молоді. Є тут чотири школи, гімназія, коледж і навіть філіал якогось інституту. Є в місті дві церкви – нехай собі моляться, хто того потребує, то може менше будуть пити. Хоча кав’ярня у Глинному ніколи не буває порожня. Кожен живе за своїми уподобаннями і за своїм гаманцем. Бо уподобання уподобаннями, а коли в тебе порожньо в гаманці, тоді… А ще в Глинному, як у всякому порядному місті, є народний дім, тюрма і лікарня. Аякже! Є все, що треба. Є тут і свої знаменитості. В місті ледве не кожен знає маститого хірурга Степана Петровича. Не одному він тут життя врятував. Розрізав і зашивав животи, трепанував черепи, словом, робив, що було треба. До нього і з інших міст приїжджали, бо Степан Петрович був добрий фахівець. Але всі знали й те, що Степан Петрович і пальцем не ворухне, якщо ти не маєш грошей. Хочеш – живи, хочеш – вмирай.

– Таке життя, – любив казати він. – Нічого не поробиш. Хірурги також хочуть їсти хліб з маслом. Кожна праця має добре оплачуватися. Чим краща праця, тим вона дорожче коштує. Аякже! Ви собі можете уявити таке:  приходжу я до кравця і кажу:

– Поший мені, чоловіче, костюм. Добрий костюм, але безкоштовно. Що він мені скаже? Мабуть, пошле мене. І правильно зробить.

– А якщо у когось нема грошей? От нема – і все. У костюмі й старенькому можна ще походити. А от буває, що людині негайно треба робити операцію. Що тоді? Його богомільна дружина завжди ставала на захист бідних та знедолених. Але цей захист, либонь, був дуже слабкий і на чоловіка не мав ніякого впливу.

– Я не Господь Бог. Це він все безкоштовно робив. А я – людина, сучасна і недосконала. І, між іншим, якщо вірити Біблії, я теж сотворіння Боже. Так що таким мене створив Бог. Якщо знову ж таки вірити Біблії, Бог дав мені талант, а вже я сам собі придумав, як розпорядитися тим талантом, щоб він приносив мені зиск. Я свій талант не закопав. Я своїм талантом заробляю гроші, бо інакше я б і вдень, і вночі стояв би зі скальпелем і нічого не мав би. Ні, вибачте. Я – європеєць і маю жити гідно європейця, згідно європейського стандарту.

Так любив розумувати Степан Петрович, а його дружина зітхала, хрестилася, а часом і сльозу витирала.

 

Був теплий сонячний день. Весна добігала свого кінця. Зелень щойно тільки розпустилася, була ще молода і свіжа, ще не виснажена спекою. Небо було ясне, глибоке, повне блакиті. Словом, рай на землі. Степан Петрович збирався на роботу. Дружина ще зранку на своєму  «Рено» поїхала до матері, увечері обіцяла повернутися. Синова «Міцубісі» стояла в гаражі. Володимир ще спав після вчорашньої гулянки.

«Шалапут, – подумав про сина Степан Петрович. – Треба ним серйозно зайнятися. Пора його до чогось долучити. А то на всьому готовому, без всяких проблем живе хлопець. То дуже зле. Треба всерйоз ним зайнятися. Все якось руки не доходять. Я в його роки…»

Він не раз вже так думав про свого сина, але все пускав на самоплин. Степан Петрович заробляв гроші. Він зітхнув, згадуючи свої роки. Тоді він вчився у Львові. Батьки не могли йому допомагати. Добре, що грошей нашкребли, щоб він поступив до Львівського медінституту. Це коштувало немало. Ходив по ночах на вокзал, розвантажував вагони, давав уроки з англійської мови, чого тільки не робив, аби мати хоч якісь гроші, щоб гонорово повести дівчину в який-небудь бар.

– От і добре, що син не живе моїм життям. Я таки його можу забезпечити, бо я – справжній батько, а не злопуцьок, – сказав сам до себе Степан Петрович, самовдоволено вмощуючись у свій розкішний «Джип».

Він любив свого сина і завжди посміхався, коли думав чи говорив про нього.

– Ти в його віці вже жонатий був, – казала дружина. – А він і не думає про женячку.

– От і добре, що не думає. Ще встигне. Нехай погуляє, доки молодий. А ти думаєш, сина женити – то така проста справа? Ага! Аякже! Твій бабський розум не здатний того збагнути. Де там тобі. А чи знаєш ти хоч одну наречену, гідну нашого Володимира?

– О, зараз стільки гарних дівчат. Глянеш на вулиці – очі розбігаються:  одна краща від другої.

– Одна краща від другої! – передражнив дружину. – Тямиш ти в тому. Вони й так всі його. З котрою захоче, з тою й переспить.

– Не вірю, що всі такі вже шльондри.

– Не шльондри. Світ такий. Молодь тепер живе іншими мірками. Фраза «тільки після шлюбу» зовсім не актуальна.

– Як добре, що я вже не молода.

– Ну… А чи знаєш ти, моя дорога, що у кишенях батьків тих красунь вітер свище? Останні свої гривні вони викинули на модну лаху для своєї доньки. Не знаєш. Бо звідки тобі знати? Бо хіба ж ти вмієш думати? У тебе в голові замало сірої речовини. До чого тут гроші? Ну знаєш… А котра багатша, то така потвора, що, як у нас кажуть, як вигляне у вікно, то на те вікно три дні собаки брешуть. А ти гадаєш, я не думаю про синову женячку?  Ще й як думаю. І вже давно.

– А чого ти маєш про те думати? Нехай Володя думає. Йому ж з нею жити. Сподобає врешті-решт котрусь – та й готуй весілля.

– Сподобає! Ти, жінко, вибач на слові, геть дурна. Натуральна рагулька. Дуже сподіваюся, що наш Володимир в тебе не вдався. Він розумніший і мислить по-сучасному. Котрась сподобається! А ти, батьку, годуй старченят. Ні вже, вибачайте. Я свої гроші чесно нажив, своєю працею.

– Якби ж то чесно. Якби ж то гроші, а то сльози людські, – кидала жінка та й ішла поратися по господарству. Степана Петровича ті слова виводили з себе. Він готовий був ударити свою дружину, але таке вчинити не дозволяла йому його інтелігентність. Він же лікар, а не п’яний водій чи дядя Вася з котельні.

 

Цей день наче не обіцяв ніяких прикрощів. Складних операцій поки що не передбачалося. Так… Два апендикси. Ні великого клопоту, ні великого заробітку.

Десь так перед обідом вбігла заплакана Світлана, молоденька медсестра, яка до них щойно прийшла і все ще ніяк не могла звикнути до людської крові і до людських смертей.

– Степане Петровичу, – схвильовано загукала Світлана з порога. – Там ДТП.

– Спокійно, Світлано, спокійно. То й що, що ДТП?

– Там… Двох хлопців привезли. Молоденькі такі. В тяжкому стані.

І дівчина розридалася.

– Світлано, – гарикнув на неї Степан Петрович, – тобі не медсестрою працювати, а… Дояркою. Скажи. Хтось з родичів прийшов?

– Так. Батьки одного з потерпілих.

– Клич.

– Кого?

– Та не потерпілого ж. Батьків клич, безтолкова ти курка!

Якщо прийшли батьки, то, ясна річ, не порожні. Так… Степан Петрович вже знає, як  з ними говорити. Ні, він зробить все можливе, щоб врятувати хлопця. Але це буде коштувати. О, людське життя іноді дуже дорого коштує. Степан Петрович те знає, і те мають знати батьки потерпілого. А з тієї соплюхи Світлани, мабуть, не вийде медсестра. Нехай іде в процедурний – людям задниці колоти, як така дурепа.

 

Операція тривала кілька годин. Втомлений, але задоволений Степан Петрович сказав заплаканим батькам, що дивилися на нього, як на Бога:

– Буде жити. Ідіть додому. Вас однак до нього не пустять. Він буде в реанімації.

А про себе подумав:

«От і не пропав день. Щось трохи таки заробив. І, якщо чесно, то не трохи, а таки добряче».

– Світлано, – покликав, – зайдіть до мене.

Увійшла Світлана, все ще витираючи сльози.

– Негайно припини, – гарикнув. – Підеш з роботи. Що за розпуста? Ти краще скажи, до другого потерпілого ніхто так і не приходив?

– Ні, не приходив. Степане Петровичу, подивіться  його. Він так і не приходив до тями. Я думаю, у нього сильна внутрішня кровотеча.

– Світлано, тут думаю я. Ідіть і займіться якимсь ділом.

– А потерпілий?

– Нехай лежить. Як прийдуть родичі, скажете.

– Але, Степане Петровичу, він помре.

– Ну, значить, така його доля. Ідіть, Світлано. І скажіть, щоб мені принесли каву. І коньяк. Я втомився. Операція важка була.

 

А десь під вечір зателефонувала дружина. Вона була заплакана, голос тривожний.

– Ну як, Степане?

– Нормально. День був важкий. Втомився.

Голос рівний, спокійний.

– А ти чого плачеш? Що там у тебе?

– Я приїхала, а мені й сказали. Не хотіла тобі дзвонити: думала, ти на операції. Ну, як там він? Тільки не муч, скажи правду. Як сказали, що його повезли до тебе,  мені відлягло. Я подумала собі, що ти йому пропасти не дасиш, що ти його врятуєш. Скажи, як він?

– Чекай… Хто він? Ти про кого?

– Як про кого? Про Володимира. А хіба ж він не в тебе? А мені сказали…

Степан Петрович кинув трубку на ричаг – аж вона задзвеніла і вискочив у коридор. Його голос пролунав страшно, наче йому щось смертельно боліло.

– Світлано! Де… Потерпілий?

А Світлану й кликати не треба було. Вона бігла по коридору. Її волосся вибилося з-під шапочки і його пасма маяли, як у якоїсь міфічної істоти.

– Степане Петровичу, він… Помер.

І тут сталося непередбачуване:  лікар став хилитися, він ще хапався за стіни, а потім таки впав і затих, наче і він помер разом з потерпілим.

– Сюди, сюди, – загукала перелякана Світлана. Знялася метушня, забігали лікарі, сестри, санітари, з палат повиходили хворі.

– Що сталося?

– Степану Петровичу погано.

– А що з ним?

– Мабуть, перевтома. Операція важка була.

– Хіба йому вперше? Стільки вже тих операцій зробив – і нічого.

– Все має межу. Людський організм, на жаль, має здатність виснажуватися. Ну… Несіть його.

Степану Петровичу надали допомогу і незабаром він розплющив очі. Його очі були каламутні, і здавалося, наче в них не було свідомості. Здавалося, що з тих очей проглядало дике божевілля. Він спробував встати, але його притримали.

– Полежте, Степане Петровичу, вам не можна.

– Геть! Всі геть звідси, – слабко, але владно наказав Степан Петрович.

– Ти, Світлано, залишся.

Коли всі вийшли, він таки сів.

– Світлано, де він?

– Хто, Степане Петровичу?

– Той… Потерпілий.

– В палаті.

– Допоможи мені. Я мушу його побачити.

– А може не треба, Степане Петровичу? Що вже тепер на нього дивитися? Йому вже нічим не допоможеш.

Степан Петрович хитнувся, але не впав.

– Вколи мені, Світлано…

І назвав те, що мала йому вколоти та молода заплакана дівчина. Потім він вичекав ще якийсь час і несподівано рвучко піднявся.

– Ходімо. Веди мене до нього. Я мушу його бачити.

В палаті на лікарняному ліжку лежав його син Володимир. Блідий і рівний, як струна, він з докором дивився на батька і на весь білий світ, котрий мусив залишати ще такий молодий і дужий.

– Це… Божа кара… – тихо прошептав Степан Петрович.

 

 

 

2016 рік.