БОСОРКАНЯ

Не приходь, Лукашу, бо давно

Вже не мавка я, а босорканя.

А тобі судилося кохання,

Молоде і п’яне, як вино.

Не приходь, бо знаю, що згрішу.

Може це любов моя остання.

Та від неї крізь літа спішу,

Бо таки давно вже босорканя.

Ти мені не віриш? А дарма.

Я брехати так і не навчилась.

Вітрові я в подруги судилась,

Але й вітру зараз щось нема.

Ну чого чекаєш? Йди собі.

Я свої літа десь розгубила.

Може я нікого не любила –

От тепер зізнаюся тобі.

Ну чого ти дивишся? Іди.

Ти давно закоханий у вірші?

Це розмови, хлопче, зовсім інші.

В них буремних літ моїх сліди.

Вірші ті дрімають у душі,

Іноді вихлюпуються терном…

Не дивись на мене на даремно –

Не мені шовкові спориші.

Ну… Іди… До поки я розумна,

Володію серцем, мов мечем.

Я колись проллюсь рясним дощем.

Думаєш, мені отак не сумно?

Сумно, хлопче. Та такий мій вік.

Де вже там до розкоші кохання!

Я не мавка вже, а босорканя.

Голос мій у вирі диких рік.

Голос мій у тверді громовій,

У безкидів гордому зітханні.

Хай тобі таланить у коханні,

Смутку мій! Останній смутку мій!..

 

 

ВЖЕ  ОСІНЬ

 

Стужились клени за дощами,

Схилили крони явори.

Ми з літом ще не попрощались,

А вже крадеться з-за гори

Чаклунка осінь, тиха-тиха,

Як шелест впалого листка.

Ніхто собі не хоче лиха,

Та осінь лагідна така.

Стоїть за пагорбом і зорить,

Чи все зібрали вже з полів,

Чи добре трактор землю оре,

Чи ще ставок не обмілів.

Вже журавлі знялися клином.

– Пора, пора, – зітха їм вслід.

І проводжає на чужину

Пташиний довгий переліт.

– Вже осінь, – каже хтось тужливо,

– Вже осінь, – річка гомонить.

І ронить плід старезна слива.

Вже осінь. Хмариться блакить…

 

 

НЕ ДАРЕМНО НАС ДОЛЯ ЗВЕЛА

 

Не дивись на мою сивину,

Не питай, скільки маю вже років.

Нам до щастя всього кілька кроків.

Ну давай увійдем у весну.

Наші весни ще не відцвіли.

Ми з тобою спізнились, можливо.

Але це хіба так вже важливо ?

Одне одного все ж ми знайшли.

Не боюсь ні пліток, ні обмов.

Знаю, будуть людські пересуди.

Головне, що мене ти знайшов,

А все інше – як буде, так буде.

Не даремно нас доля звела.

Все на світі сплановано небом.

І журитися зовсім не треба,

Що вже молодість наша пройшла.

 

 

 

 

ТІЛЬКИ  Б  В ДУШАХ НЕ СНІЖИЛО

 

Діти вже в своїх гніздечках

Доглядають пташенят,

І вже зовсім недалечко

Наш осінній листопад.

Та не треба сумувати –

Все це істини старі.

Осінь треба шанувати,

Як вона вже на порі.

Тільки б в душах не сніжило,

Тільки б в серці не зима.

То нічого, моя мила,

Що вже пролісків нема.

Будуть котики вербові,

Буде птаство на крилі.

Починаються з любові

Наші весни на землі.

 

 

2012 рік.