Нащадки кобзарів. Випуски за різні роки.

 

1995 рік.

Перехожим

Зітхають сумно перехожі,

Що я не зовсім певно йду.

Невже їх втішити не може

Усмішка в мене на виду?

Мене питають: “Вам не гірко?”

І я кажу: “Запевне, ні”.

Турбот і справ у мене стільки,

Що плакать ніколи мені.

У мене щастя так багато,

Що, мабуть, вистачило б всім,

І я не хочу смуток втрати

У свій веселий нести дім.

У мене серце хвильно б’ється…

Я ледве втримую пісні…

То тільки вам чомусь здається,

Що страх, як боляче мені”.

То ж не зітхайте перехожі,

Що я не зовсім певно йду.

В моєму серці квітнуть рожі,

Котрі не квітнуть у саду.

 

 

Люблю життя, сумне, а чи веселе,

З перчинкою, і з хроном, а чи з хмелем.

Люблю його за радощі чи муки,

Люблю його за зустрічі й розлуки.

Люблю життя, невтомне і кипуче,

Наперекір усім смертям живуче.

Люблю за шум вітрів, за тиху пісню…

Лиш не було б воно без смаку, прісне.

 

Мамині пороги

 

Вже заросла та стежка бур’янами,

І їх покрили вже сріблясті роси,

Де лопотіло босими ногами

Полатане дитинство русокосе.

Я позбираю ту росу перлисту

І прополю неходжені дороги,

Нарву я чорнобривців і любистку

І заквітчаю мамині пороги.

 

Ніхто не вийде з маминої хати

і не покличе у теплінь затишну.

Понахилялись явори крислаті,

І виросли мого дитинства вишні.

Йду по селу, чужа і всім далека,

Мене з лиця не впізнають знайомі,

Лиш дивиться услід сумний лелека

Й запрошує до батьківського дому.

 

Ось річечка мала жбурляє воду,

над нею верби заплелися віттям…

Як добре, не питаючися броду,

В дитинство мандрувать з багатоліттям.

Сховалась ніч в зарошеній пшениці,

Несе мені дрімота колисанку,

І кида сон у втомлені  зіниці

Мені дитинство босе до світанку.

 

 

СКАЗАВ – НЕ ЛЮБИТЬ

Сказав – не любить – і журби нема.

Забув, що б’є, не виваживши руку.

Журись сама, чи не журись – сама.

Твоє це щастя і твоя це мука.

Сказав не любить… сльози заховай,

Бо хто-небудь побачить і осудить…

Тож бадьорись: чи смійся, чи співай,

Та пам’ятай, що він тебе не любить.

Сказав – не любить… Відчай без надій

І біль чекання, вічного й пустого…

Сказав – не любить… гарний, та не твій…

Якщо й нічий, то що тобі вже з того?!