Боже, нам єдності дай!

          24 лютого мене із Лайошем Молнаром запросило товариство інвалідів «Ініціатива», яке святкувало річницю з дня заснування, річницю єднання скривджених долею людей. Ми були одночасно і гостями і учасниками свята, бо виступали зі своїми піснями та віршами. Аж великої потреби в тому не було, господарі і самі підготували цікаву програму- звучали і, народні пісні, і гумор і вірші поетеси Ольги Будникової- голови товариства, котра недавно випустила другу поетичну збірку «Квіти на камінні».

          Ольга Будникова була з нами і хвилювалася перед початком свята, як і ми.

          У розпорядженні інвалідів було віддано зал Львівського аграрного університету. Завітав мер міста Дубляни П. Рудницький, незважаючи на невідкладні справи, на те, що тут був його заступник Василь Солонецький. Мер вибачився, що не може бути на святі, поцікавився, чи не виникло додаткових проблем.

          Міська рада допомагає чим може, комусь допомогли заготувати на зиму картоплю, комусь безкоштовні обіди. Може це і не так багато, але проста увага, людське тепло окрилює, допомагає долати труднощі, якими так щедро наділила їх доля. Та свято приглушило їх біль.

          Це було свято з піснями і квітами, з усмішками та оплесками. На оплески зал був щедрий, бо ж виступали такі ж інваліди, як і ті, що сиділи в залі. Хоча були не тільки інваліди. Гарненька одинадцятикласниця Ольга Івашків співала пісні О. Будникової, всі із задоволенням слухали чудовий спів Тараса Перога; вела вечір праціниця бібліотеки Аграрного університету Марія Гречевич. Співала і Ольга Будникова- голова товариства, поетеса, автор пісень, співала гарно і весело, і слухачам важко було уявити, які іноді труднощі долає ця жінка.

          Був тут і відомий поет Петро Гоць. Він прочитав свої щирі вірші, вітаючи учасників свята. Була тут і директор кафе-бару «Жар-птиця» Надія Поліщук, яка допомогла, щоб свято відбулося. А потім господиня кафе-бару прийняла в себе гостей учасників свята. І був смачний обід, і були пісні і сердечні розмови, і було єднання людських душ і сердець.

          То дай же нам, Боже, щоб таке єднання було не лише в свята, а і в будні, і хай не бідніє рука того, хто подасть біднішому від тсебе не милостиню, а допомогу.

          Голова товариства мріє про приміщення , де б інваліди могли організовувати хоч якесь виробництво, заробити самим на прожиття, щоб не бути тягарем для суспільства. Міська рада Дублян знає про цю мрію і не збирається віднікуватися.

          І жодна здорова людина не може стояти осторонь від проблем інвалідів, бо хто знає, може Бог навмисне створив їх для того, щоб випробувати людську доброту і милосердя.

          Товариство «Ініціатива» дякує тим, хто допомагає інвадлідам, і церкві, і просто добрим людям, і міській раді, і Надії Поліщук, і тим, хто з якихось міркувань або із скромності не хоче бути названим.

          Хай Вам Бог допомагає і благословить на добрі діла, а нам, інвалідам, хай допоможе і Бог ,  і Ви, добрі люди.

                             Тетяна Фролова.

          «Повір у себе», 16-31 березня 1999 року.

 

 

        На вогник добра і розуму

мМи часто чуємо про важке життя інвалідів по зору — відсутність роботи, мізерні пенсії. Є на що поскаржитися і спів­робітникам нашої бібліотеки. Через брак коштів заклад при­ймає відвідувачів двічі на тиж­день. Але я хочу розповісти про інше. Про те, як люди, які юблять свою справу, незва­жаючи на всі негаразди, не опускають руки, продовжують самовіддано працювати.

Ці дивовижні, неординарні люди — Марія Суха, Світлана Палюшок та Ірина Колич. З їхньої ініціативи при нашій Львівській бібліотеці, що носить ім’я великого Кобзаря, рік тому було організовано лі­тературно-мистецьку вітальню «Поклик».

До вітальні залучаються члени УТОСу, які мають нахил до літературної творчості, му­зики, співу, художнього читан­ня. Тому кожна зустріч тут надзвичайно цікава. Кожен має змогу виступити, проде­монструвати свої таланти. Й господарі, й гості читають ві­рші, співають, а також вислов­люють свої міркування з різ­них питань. До речі, всі мріють про власний рукописний аль­манах.

Завсідники вітальні не зачиняються в своєму колі. Тут відбулася презентація останнього випуску літературного альма­наху «Нащадки кобзарів». Про­йшли літературно-мистецькі вечори, на яких свої вірші чи­тали запрошені львівські авто­ри Степан Підлужний, Віра Ки­рилова, Евеліна Шегедина, На­дія Збожна та інші. А ще відзначили 55-річчя поета, члена Спілки письменників України Миколи Красюка. Зрозуміло, не забули й про День бібліотек та бібліотекарів.

«Поклик» вже набув попу­лярності і за межами утосівської організації. Про нього не­одноразово писали львівські газети. А нещодавно бібліоте­ці присвятило передачу радіо в ефірі прозвучало засі­дання літературно-мистецької вітальні, а потім йшла розмо­ва про її здобутки, плани, а також проблеми.

В утосівській бібліотеці зав­жди панує творча, надихаюча атмосфера. Люди тягнуться на її вогник, що зігріває своїм те­плом, дарує добро і світло.

м. Львів.

Т, ФРОЛОВА, президент літературно-мистець­кої вітальні «Поклик».

            «Промінь» 8 березня 1999 року.

 

 

НАША СИЛА —В ЄДНОСТІ

Важкі часи переживають Українська держава, її економіка, люди — і старші, і молодь, ті, хто працює, не одержуючи платні, і хто виживає на мізерну пенсію. А що вже говорити про нас, інвалідів? Маємо своє Товариство, свої підприємства, об’єднання, та немає ні роботи, ні пристойного життя. Складається враження, ніби ніхто і не думає про нашу долю, бо це нікому не потрібно, окрім нас самих. Кожен з незрячих дбає про те, як вижити у нинішніх неймовірно складних умовах, і кожен виживає самотужки. Хто може. А декотрі вийшли на вулиці — згадали старе ремесло: жебракування.

Та попри всі труднощі й біди мріємо про відродження нашої держави, економіки, культури. Проте чи буде у відродженій державі місце для нас — інвалідів?

Слухала якось по радіо «Діловий канал». Одна пані з Одеси сказала приблизно таке: «Ми в себе на фірмі не тримаємо ні інвалідів, ні хворих. Хай лікуються собі на здоров’я». І стільки холоду було в словах процвітаючої бізнесменки, що ставало зрозуміло: така допомоги інваліду не надасть.

Йдеться зрештою не про нас — старших, хоча й ми ще живі, і нас не можна списувати «в архів». Але що буде з тими, хто сьогодні закінчує навчання в школі-інтернаті для сліпих дітей? Куди йти їм?

Дехто з випускників шкіл прагне вступити до вищого навчального закладу, аби відтягнути своє безробіття, а, можливо, шукаючи свій шлях, свою перспективу для виживання. Декому, незважаючи на перешкоди, все-таки вдається потрапити до вузу. Але позаздрити їм не можу — незрячі студенти не забезпечені навіть брайлівським папером, не кажучи вже про матеріальну підтримку з боку держави. А як живеться сліпим у селах і маленьнких містечках, де часто немає ні своєї бібліотеки, ні утосівської організації? Ті з нас, хто мешкає у великих містах, ще можуть десь збиратися, влаштовувати якісь вечори чи просто спілкуватися між собою. Мешканці глибинок приречені на ізоляцію. Часто наша брайлівська преса є чи не єдиною ниточкою, що єднає тих людей зі світом нашого Товариства. Отже, не можна допустити, аби занедбали відомчі газету і журнали, бо на них чекають, чекаємо ми усі.

Прошу вибачення за нерадісну картинку, котру я намалювала. На щастя, існують серед нас і такі, кому вдалося завдяки своїй активності, максимальній енергії, розуму вибитися в люди — щось придумати, організувати, кудись увійти. Є серед незрячих підприємці, бізнесмени. Та чи прагнуть вони хоч чим-небудь допомогти своєму Товариству або комусь із його членів? Щось про таке не чула. Маю на увазі навіть не фінансову допомогу, хоча й вона не була б зайвою. Можливо, маючи «ринковий» досвід, такі люди могли б часом щось підказати, порадити, організувати.

Є ж розумні голови, енергійні, заповзятливі люди. Де ж вони?

Інколи чуєш: «А для чого нам таке Товариство, котре нічого для нас не робить»? Це в людях говорить відчай. Бо кожен має не лише чекати чогось від свого Товариства, а й сам щось для нього робити.

Давайте не замикатися в собі. Допоможімо своєму ближньому, котрому, можливо, ще гірше, ніж нам, — може, тоді і нам всім хоч трішечки покращає. Думайте, думайте ті, хто очолює нас. Робіть щось, щоб ми до решти не занепали, не роз’єдналися, адже наша сила — в нашій єдності. Вижив сам — допоможи вижити тому, хто поряд. Адже ми все-таки дещо можемо. Працює ж у Львові кредитова спілка «Софія», яку очолює Н. В. Збожна, потроху підтримує інвалідів. Створюються всілякі фонди, хоч, правда, не завжди вони нам допомагають.

А може, треба об’єднатися митцям, музикантам, поетам? І тим, в кого майстерні руки, хто вміє в’язати, виготовляти якісь поробки? Адже є такі між нами. Може, варто почати організовувати маленькі артілі, як це було колись? Думаймо всі разом, то щось, напевне, й придумаємо. А хто вже придумав, а ще краще — втілив свій задум у життя, нехай напише у наш об’єднуючий центр — газету «Промінь». Упевнена, редакція не відмовиться надрукувати таку інформацію.

Т. ФРОЛОВА.