ХАй ЗВЕНЯТЬ БАНДУРИ
■ Навіть для Києва таке видовище було незвичним: то тут, то там можна було побачити людей з бандурами. Бандури були різні: і маленькі ” (автентичні), і великі, більш досконалі, усучаснені. І люди були різні: і як молоді, і зовсім юні, і старі, і вже зовсім похилого віку.
Річ у тім, що в Києві з 28 по 30 квітня проходив Всеукраїнський Збір Кобзарів. З усіх куточків України їхалися до Києва кобзарі і ті, хто причетний до кобзарського мистецтва: кобзарознавці, конструктори бандур, були тут і етнографи, лірники і професійні бандуристи. Нарешті,нарешті їх визнали – і спілка кобзарів України узаконена, зареєстрована, прирівняна до усіх творчих спілок. Хоча існувала така спілка ще раніше, але тепер набула, так би мовити, офіційного статусу, отже, може нарешті розраховувати на фінансову підтримку держави.
■ Зібралися в палаці мистецтв “Український дім”. Тут є і “Кобзарська світлиця”, і великий зал, де й відбувалися концерти кобзарів, що зібралося чимало слухачів.
Дзвенять бандури на всі лади і голоси: кожен має що показати людям – українські народні пісні та думи, композиторські твори, свої і власні. Вражає розмаїття бандур. Тут переплелися різні стилі виконання, і манери гри, навіть свій інструмент кожен тримає по-різному. Бандуристи-професіонали заворожили всіх прекрасною технікою гри на бандурі. Вони переконали, що бандура – це надзвичайно багатий інструмент і на ній можна виконувати все: від простих пісень і до класичних творів.
■ Розійшлися кобзарі і по школах, вищих навчальних закладах, різних організаціях та установах, несучи людям красу української пісні та думи,
■ дзвін своїх бандур, щоб люди не забули або ж згадали, хто вони і якого роду. На Кобзарському Зборі вирішували кобзарі свої проблеми, і що у нашому нелегкому сьогоденні набрали особливого звучання: як вижити Стрітівській кобзарській школі, що вчить молодих талановитих в кобзарів, де брати кошти на утримання Кобзарського цеху”, що у Переяслав-Хмельницькому. Тут не тільки навчаються кобзарської справи, а й вчаться самі робити і удосконалювати бандури. Справа серйозна і конче потрібна. Але все це вимагає коштів.
■ Добре, що знайшлися спонсори – багаті люди і фірми, що виділили кошти для фінансування Кобзарського Збору бо ж треба було оплатити дорогу, готель, щось виділити і для харчування.
■ Українська спілка кобзарів вдячна: В.Г.Бабичу – голові Всеукраїнського об’єднання християн, голові Української фінансової групи, народному депутату України В.П.Матвієнку – голові Партії національного економічного відродження України, голові правління Промінвестбанку України; фірмі “Оболонь” газеті “Говорить і показує Україна”.
У серцях цих благодійників знайшлося місце для українського традиційного мистецтва і відгукнулися вони на кобзарські потреби. А то хто зна, чи змогли б зібратися кобзарі. Що ж, можна побажати лише одного: хай не збідніє рука того, хто дає. І хай тим людям примножиться
■ всього доброго і на рахунках, і в їхніх душах.
■ Голова спілки Кобзарів України – Володимир Горбатюк. Його бандура, його голос вже добре відомі: він грає в Каневі на могилі нашого найславетнішого кобзаря Тараса Шевченка.
Були тут і сліпі кобзарі, що теж традиційно: Павло Супрун, Тарас Дороцький, Лайош Молнар та інші. Але мало, на жаль, мало. Хоча це саме те, що могло б стати для декого професією. Чи не варто над цим задуматися? І ще: чи не час сліпим кобзарям утворити в рамках спілки свою окрему секцію, щоб вирішувати свої складні проблеми? На Зборі ставилося питання про утворення філіалів кобзарської спілки в Росії, Польщі, Словаччині. В рамках Збору відбулася презентація газети “Кобзар”, котру редагує Ярослав Чорногуз, якому теж не чужа кобзарська справа. Така газета конче потрібна, але вона зможе виходити знову ж таки при наявності коштів.
■ Жаль, не було на Зборі відомого кобзаря Григорія Гриштопи – одного з найстарших кобзарів України. Йому виповнилося 84 роки, і добре прислужився він кобзарській справі. Було б добре, щоб спілка могла допомагати своїм найстаршим кобзарям. Не було чомусь і активного, діючого кобзаря з Сумщини В.Шатана. Роз’їхалися кобзарі. Тепер вони керуватимуться приписами Малої Ради. Дай же нам, Боже, щоб не гинула кобзарська дума і пісня, щоб дзвеніли струни бандур і співало серце, і щоб слухати було кому. Бо все це так необхідно для нашого краю і, зрештою, для душі кожного з нас.
■ Тетяна Фролова.
«Повір у себе» 1-15 червня 1999 року.
ПРОМІНЬ
ДЗВЕНИТЬ БАНДУРА
Старий сліпий перебирає струни бандури, ніби гортає свої роки — нелегкі, як все його життя. Гай-гай! І куди вони, ті роки, повтікали, що й не помітив? З березня вісімдесят п’ятий пішов-
Грає Григорій Назарович Гриштопа і думає. Старість — то не тільки втома і хвороби, то ще й пора роздумів… Жаль лише, що їх не можна слухати. Та, правда, й нікому: розлетілися діти, звили власні гнізда. Удвох вони з дружиною Любов’ю Єпіфанівною залишилися, як пара сивих голубів.
Бандура дзвенить тихо, ніби не залежить вже від пальців кобзаря, ніби сама складає думу про нього, про Григорія Гриштопу, що в багатонаціональній зрусифікованій Одесі не зрадив її, не спокусився на більш модні і популярні інструменти.
Життя Григорія Назаровича цікаве і нелегке. А може, тому й цікаве, що не легке.
Народився Григорій Назарович аж в Акмолінській волості Атбасарського повіту Петропавловської губернії в селі Попівці. Бідну українську родину закинула у ті світи столипінська реформа. Коли хлопчику минуло півтора року, він захворів на віспу і осліп.
У 1922 р. сім’я Гриштопів повернулася в Україну, у рідне село Соболівку, що на Черкащині, де жив колись батько. А в 1924-му хлопчика відвезли до Київської школи для сліпих дітей, де він і вчився до 1930 року.
Хлопця вабила музика. Григорій Назарович згадує: «В цій школі я познайомився з деякими духовими та смичковими інструментами. Та якось прийшов до нас ансамбль бандуристів. І буквально зачарував мене».
Потім хлопець вступив до технікуму для інвалідів, який був у Лаврі. Незрячих тут вчили на металістів і деревообробників. Після закінчення хлопці умовили їхати до Одеси.
У 1937 році Григорій стає студентом музичного училища по класу тромбона. Але про бандуру не забував, вона жила десь глибоко в його серці- Та лише в 1946 році він спромігся придбати саморобну бандуру з струнами із проводів.
«Через рік, — згадує Григорій Назарович, — я вже співав для друзів, а ще через рік вже виступав двічі на місяць по обласному радіо».
І це в Одесі, де не часто можна було і мову українську почути!
А Григорій Гриштопа співав. Співав по радіо, в будинках культури, в сільських клубах. Приїздив і на Черкащину і там теж чарував своїм співом земляків.
Співав думи, балади, українські народні пісні, підтримував зв’язок з кобзарями, шукав репертуар, поповнював його як міг. А коли приходило натхнення, він писав пісні сам.
Забутих мелодій немає. Григорій Назарович, незважаючи на свій статечний вік, прекрасно пам’ятає весь свій репертуар. А це не мало. До двохсот пісень, дум і балад у репертуарі Григорія Гриштопи. І кожна живе, розмовляє з ним, сміється чи плаче разом з бандуристом. Сміється і плаче з ними сивочолий бандурист, що зустрічає свій вісімдесят п’ятий рік. І звучать думи. І плачуть в тих думах козаки-невільники, і постає перед ними з далеких віків Морозенко, і топить козацькі чайки буря на Чорному морі, і б’ються відважні козаченьки, виборюючи волю для своєї землі. А то раптом засміється бандура сміхом молодості сивого кобзаря — і вже ніби стоїть перед нами грішна молодиця або невдаха чоловік, що його жінка б’є, чи кум з кумою, чи гудуть вечорниці.
Нашій родині особливо близький Григорій Назарович, бо мій чоловік, кобзар Лайош Молнар, зустрічався з ним, і той передав молодшому від себе Молнару весь свій репертуар — довірив частинку свого серця, свій скарб, здобуток, те, над чим працював усе життя. Тепер це не пропаде, продовжить свій шлях до людей.
Що потрібно сивому кобзареві? Матеріальні нестатки… До цього він
звик. людської уваги іноді бракує. Ні, ні , його ще й досі запрошують на вечори. А недавно зателефонували з телебачення, просили виступити, обіцяли матеріальну допомогу. А от на рідному підприємстві забули про Григорія Назаровича. Йдеться не про матеріальну підтримку, хоча й вона не зайва, а про звичайну людську увагу і повагу, бо святкуються свята, десь весело чи сумно лунають пісні, а про сивого бандуриста не завжди згадують.
Здоров’я Вам, Григорію Назаровичу! Здоров’я і оплесків! А шану людську Ви маєте. Ви її заслужили. Співайте, голубе сизий, бо Ваша пісня і дума так необхідна людям. З роси і води Вам!
Т. ФРОЛОВА31 грудня 1999 року.
Г.Н. ГРИШТОПА: «Кажуть: мої роки — моє багатство. Це так, але трохи здоров’я б не завадило. Сподіваюся ще пожити в третьому тисячоріччі, щоб моя творчість, мої виступи приносили людям задоволення.
Чого мені не вистачає, чого прагну! Людської уваги, спілкування. Це найдорожче, що я зараз ціную».